Мотря

того гріха.

Козаки певно нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі,

тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого

лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні

рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей, відіб'ється ворожа навала?

Тут Чуйкевичеві знову пригадується нинішний сон.

Наше діло — це той довбаний човен, що попав у історичний крутіж. Якщо він тепер не

причалить до берега твердого, то піде наспід... Піде!

Чуйкевич не вірить у сни. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В ушах йому лящить

його власний крик:

"Мотре!" Не знає, чи це сон був, чи прямо прочуття? Цей ліс ніби йому знайомий і подібне

озеро лісове він десь також бачив. Але де? Обходить варти і думає над тим. Аж пригадав собі.

Як їхати полевою дорогою з Бахмача на північний схід, є такий ліс і подібне лісове болото, без

відпливу і без річки, — гнила чорна вода. Був там колись і, може, якраз тому і в сні туди зайшов.

Але чому якраз туди?

Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі йде. Інакше життя було б іграшкою химерної

фортуни. Яка ціль нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила?

Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони, як свою

власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі.

— Та це не озеро, — каже, — а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове