Мотря

— Молишся?

— Так.

— Молися... За себе і за мене... Великі наші гріхи... Бог нас карає, жінко.

— Досвідчає.

— Карає.

— Досвідчає!

— Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.

— Добре сховалася донька перед родителями своїми.

— Перед мамою, — кажи.

— Добра донька перед мамою не втікає.

— Мама мамі не рівна.

— І донька доньці.

— Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.

— Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло.

— Язик твій до нещастя веде.

— То відріж його!

— Жінко! — і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби

ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них

виявлялася злість.

Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку