Мотря

скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтійович м'ягкий, як віск.

Якого хто "комплексу", такий хай і остається. А присяга?

Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала

передше.

Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула.

Не материнська любов говорила з неї, а страх, — що скажуть люди? Рознесуть неславу

про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний "деспект". Кочубеям доньку пірвали, а може,

сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться

наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне?

Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під

пантофлем тримає... Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є;

Він тепер не говорить до неї, лихий, — а дивись, стане приказувати.

Ні, ні! Того бути не може!

Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони

світу, щоби Мотрі шукали. Мотря — пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий.

Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов,

з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку,

відчиняє двері, — Василь Леонтійович...

— Ти тут?

— Як бачиш...