В Країні Сонячних Зайчиків

Ми аж роти роззявили. Все було як живе.

На передньому планi справжня брукiвка, мiшки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивiскою "Иконная лавка Киево-Никольского собора", чавуннi люки, деревце у загорожi. I весь цей живий предметний план переходить непомiтно у величезну, на всю стiну, пiвколом картину. I на тiй картинi - панорама повстання.

У центрi - барикада, трамвайна платформа, на нiй повстанцi. Лiворуч церква, отой самий Микiльський собор (так званий "Малий Микола"), а за ним височiла дзвiниця "Великого Миколи" - Вiйськово-Микiльського собору, що стояв на мiсцi теперiшнього мiського Палацу пiонерiв.

Перед собором афiшна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на конi повстанець. Бiля нього зовсiм малий хлопчик з корзиною.

За барикадою в глибинi - отой самий славнозвiсний . побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус "Арсеналу", де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.

Праворуч - розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша "Енеїди". У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.

За барикадою бабуся у хустцi перев'язує пораненого. Жiнки б'ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же...

Бомм!

Чи то з дзвiницi "Великого Миколи" дзвiн ударив, чи...

На мить потемнiло у мене в очах... I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй...

Я встиг побачити на барикадi свого знайомого - колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з бархатним комiрцем визирала бiла накрохмалена сорочка. Федiр Iванович розмахнувся i ловко кинув пiд колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.

Несподiвано на барикадi виросла висока кощава постать дiда Хихинi.

Без зброї, голiруч, переступивши через барикаду, рушив дiд назустрiч козакам.

От уже один з козакiв змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув - шабля з дзвоном упала на брукiвку, а сам козак, стягнутий дiдом з коня, звалився на брукiвку.

- Ех ти! - засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога,Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б...

Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.

- Дiду! - кинувся я до нього.- Дiду! Дiд розплющив очi.

- А-а, це ти,- не здивувався вiн.- От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.

- Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! - закричав я.

- Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що... справдилися слова Тараса Шевченка...