В Країні Сонячних Зайчиків

- А ви хiба знали Шевченка?

- Тож-то й воно, синку,- усмiхнувся Хихиня.- У вiсiмсот п'ятдесят дев'ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству...

Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i...

"Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би",- блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.

Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.

- Не стрiляй!

Та в цю ж мить пролунав пострiл.

Щось вдарило мене в груди. Бом...

- Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! - почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.

Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.

- Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! - сказала Макаронiна.Зi мною теж таке буває.

А я розпачливо думав: "Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?.."

- Цитьте! Цитьте! - зацитькала Лiна Митрофанiвна.- Екскурсiя продовжується.

Ми пiшли далi.

- А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу "Арсенал" Володимира Iллiча Ленiна,- урочисто сказала екскурсовод.- 23 квiтня 1923 року робiтники "Арсеналу" надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.

"Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар",- подумав я. I раптом здригнувся.

Бiля стендiв з фотоапаратами "Київ", нинiшньою продукцiєю "Арсеналу", стояв... Чак.

Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.

I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.

I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.