В Країні Сонячних Зайчиків

- Я до тебе, Федоре Iвановичу, в однiй невеличкiй справi...- явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, вiн був гордий i не любив нiчого просити навiть у друзiв). Соромлячись Чака, вiн обняв Смирнова за плечi й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.

- Про що мова! Нема питань! - вигукнув Смирнов i заметушився по лабораторiї, вишукуючи якiсь картоннi коробочки, трубочки, пакунки.

- Оце вiзьми! Оце...Оце...- приказував вiн, раз у раз соваючи Стороженковi якусь рiч.- 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненнi в оцьому мiсцi...

- Спасибi... Спасибi... Спасибi...- кивав головою Стороженко.- Я, Федоре, вiддячу тобi колись, повiр менi...

- Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радiсть, яку ти дарував менi своїм талантом. Що може бути радiснiшого за справжнiй веселий щирий смiх! Найлюдськiша радiсть з усiх радостей людських. "Людинi пiдкоривши все i всiх, бог тiльки їй однiй дозволив смiх",- сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже...

Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чаковi:

- Чудова людина! З робiтникiв. На "Арсеналi" працював. А в 1905-му в Шулявськiй республiцi брав участь. Жив вiн на Шулявцi, на Марiїнський. Пiсля того на "Арсенал" уже вороття не було. Захопився пiротехнiкою i от... Майстер виключний. Ювелiр. Вiртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд...

Я уважно придивився до Стороженка i чи не вперше побачив, що вiн досить-таки лiтнiй уже, рокiв за сорок, мабуть.

Пiдiйшовши до цирку, вiн знову нерiшуче затупцяв на мiсцi, чи то роздумуючи, чи не наважуючись iти далi. Нарештi зiтхнув i сказав Чаковi:

- Знаєте... знаєте... я вас от що попрошу. Ви, друже, вiзьмiть оцю коробку, пiдiйдiть до швейцара i скажiть, що ви... що це капелюшок... для мадемуазель Терези... Запам'ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезi. Тiльки у власнi руки, неодмiнно у власнi руки... тiльки... Розумiєте?

- А ви? - здивовано звiв на нього очi Чак.

- А я... А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсi. Розумiєте... - вiн зiтхнув i одвернувся,- мене наказано нi з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас... Ще без нiчого - так-сяк, а з пакунками категорично. Я їм набрид своїми атракцiонами. Розумiєте?

- Я розумiю, розумiю,- нiяковiючи вiд спiвчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотiв Чак, узяв круглу коробку i пiшов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.

Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисi, бакенбардами незворушним iдолом став на порозi, коли Чак вiдчинив дверi.

- Що?

- Менi... от... капелюшок для мадемуазель Терези... мати просила... затинаючись, промовив Чак.

- Давай передам,- басовито долинуло згори.

- Нi-нi.. велено у власнi руки... у власнi руки тiльки!

- Гм!..- невдоволено гмикнув швейцар. - Ну, проходь! Тiльки недовго там.

Чак шмигнув у дверi. Я - за ним.