Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Асистент був розумна людина. Побачивши, крім Вальки, ще й Будку, він тільки сказав:

— Ясно… Отже, в перепустці треба поставити цифру 4? Я не помилився?

— Ага, — всміхнувся Ява.

Максим Валер'янович, що сидів у машині, зустрів нас весело:

— Привіт, панове! Нічого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйозні бої, але перемога на вашому боці… Так?

Я мовчки кивнув і одтягнув рукав на лівій руці, де був надітий годинник.

— От і добре… От і добре, — Максим Валер'янович якось загадково усміхнувся.

— А що, не знайшли ще того… царя? — спитав я.

— Побачимо, побачимо… — і він знов усміхнувся. Мені здалося, що він щось знає, але чомусь не хоче сказати. І водночас я відчував: те, що він знає, хороше, приємне для нас.

— Ну скажіть, ну, будь ласка, — нетерпляче попросив я.

— Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студії… Кіно, дорогі панове, найчудесніше диво двадцятого сторіччя…

Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не міг усидіти на місці: весь час крутився і поглядав у вікно — коли вже та студія…

І от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; і обличчя, і одяг, і душа, і думки…»

«От ти ж іще, їй-богу! Ніколи, мабуть, не бути мені людиною..» подумав я, мацаючи свою гулю.

Ми під'їхали до отих дверей, що крутяться, і вилізли з машини.

— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Мені в павільйон, а вам — на озеро… Ми у різних картинах… Запам'ятайте цей день, горобці. Може, для когось із вас він буде історичним і знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось із вас стане в майбутньому справжнім артистом. І згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, ні пуху ні пера. У мене епізод маленький, як звільнюсь, прийду на вас подивитися.

І Максим Валер'янович пішов у двері, а ми попрямували по асфальтовій дорозі. Ми відчували себе урочисто, наче він щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили ліворуч біле погруддя лобатого мужнього чоловіка. Нам здалося, що той чоловік з крилами і схожий на якогось гордого білого птаха. То був Олександр Довженко, письменник і режисер, ім'я якого носила Київська кіностудія. Ми бачили його фільми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторік у нашому клубі). Отакі-о фільми! Особливо «Щорс». От люблю такі фільми — про героїв!.. І «Поему про море» ми бачили, і «Повість полум'яних літ», а «Зачаровану Десну» — і книжку читали, і кіно бачили. Дуже інтересна там прабаба, яка лається. Так навіть наш Бурмило не вміє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.

І те, що одразу після «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого артиста якоїсь особливої ваги і значущості і настроїло нас ще більш урочисто.

Асфальтова дорога звертала ліворуч до великого сірого будинку, а ми пішли прямо по стежці, повз якісь довгі сараї. Біля них у безладді стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворі. Причому деякі старезні наче з музею взяті, деякі новенькі — мов щойно зроблені. І зовсім цілі були, і поламані. Стали попадатися рештки якихось декорацій: там шмат стіни з двома колонами і вікном (певно, від поміщицького будинку); там поламані сходи і поруччя — все, що лишилося від колишнього капітанського містка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возі (із спицями) прапрабаба сучасної артилерії. А в одному місці — так просто купою навалено якихось уламків розмальованої фанери, картону, ганчір'я.

Несподівано з-за кущів попереду блиснула вода. Озеро. Ми підійшли до нього. Справжнє і звичайне собі невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжні верби схилилися над водою, справжній хисткий місток-кладка перекинувся з берега на берег. І все-таки ні, не звичайне озеро! Кінематографічне. Посередині на плаву невеличкий дощаний пліт на залізних бочках — понтонах, і на тому плоті розкарячилася тринога кінозйомочна камера, біля якої пораються двоє у спецівках. Тут же поруч з кінокамерою стирчить на залізній тичці головатий прожектор. А на березі, на тому боці, стоять люди у спецівках і держать великі дерев'яні щити, обклеєні срібним папером, у який ото хороші цукерки загортають. і тими щитами пускають здоровеннецьких зайців на місток, де стоїть дореволюційний вусатий царський жандарм у мундирі, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотці. Жандарм і дядько курять і про щось мирно розмовляють.