Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— А… О… І… — мляво вигукуємо ми, ледь усміхаючись…

— Стоп! — знов піднімає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозуміли. Це вже крайність. Так радіють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радіти? Це ж ваш ворог! Найзапекліший ворог! І його кидають у воду! Радісно ж бачити таке. Він же так знущався з вас! Стривайте! Це ж він вам учора гулі понабивав! Ну да, він. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацію, наклеєну на паркані, він почав розганяти вас, піхвами тільки — раз-раз! — от вам і гулі… Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — режисер говорив так переконливо, наче це було насправді (слухаючи його, я на якусь мить навіть раптом повірив, що це не дядько, а справді жандарм набив мені гулю).

— І от цей катюга біжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вів далі режисер. — Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!

— Го!.. Ха! Ха!.. Ігі… Ой!.. — підхопилися ми всі разом у щирому запалі.

— О! Годиться! Молодці! Спасибі! Щоб так було під час зйомки. Домовились? Людмило Василівно! Людмило Василівно! (І знову підбігла жінка у халаті з чемоданчиком). — Відновіть їм, будь ласка, їхні гулі. Та підмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епізоді на явочній квартирі дати репліку про ці гулі…

Поки Людмила Василівна поралася біля нас, Валька шепнула мені на вухо:

— Пишайтеся! Ваші гулі увійдуть в історію мистецтва. Вони допомагають створити художній образ.

— Кінчай! — сказав я незалежно, але тільки для годиться, щоб приховати горду радість: а що ж! Через нас навіть репліку якусь нову у фільмі дають!

— Ходімо, ходімо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.

Він підвів нас до човна.

— Веслувати вмієте?

— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!

— Прекрасно! Значить, так: дівчина сяде на носі. Ти, — показав він на Будку, — отут… ти, — взяв мене за плече, — з веслом отут. А ти, — сказав він Яві, — з правилом на кормі… На кормі й на носі, як бачите, вірьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. І слідкуйте, щоб човен не знесло. І ще одне — ні в якому разі не дивитися в апарат! Тільки на жандарма. Бо зіпсуєте мені кадр.

Ми сіли в човен, Ява відштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивіше і хвацькіше — хай бачать, як я вмію!.. Але вже втрете гребонути не встиг.

— Стоп! — заволав оператор, що по той бік кладки націлявся на нас з плоту кінокамерою. Від несподіванки я тіпнувся, черкнув веслом по воді, затримуючи його, і оббризкав Будку і Яву. От тобі й показав, як я вмію!

— Назад! — закричав — оператор. — і трошки ліворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Ні-ні, це багато. Назад. Ліворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…

Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували під командою причіпливого оператора, аж поки він крикнув:

— Сто-оп! Кидайте якоря! І сидіть тихо, щоб не збити човен…

Ява на кормі, а Валька на носі скинули у воду каменюки, і човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…

— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо… — почувся несподівано гучний голос режисера. Він уже, виявляється, стояв біля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як він опинився на плоту, ми так і не помітили — наче пройшов просто по воді, мов Христос.