Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

І коли тітка (уже в халаті) відчинила нам двері, ми дуже щиро виклали їй цю брехню. Тітка була мужня, рішуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жінка і любила мене дуже (може, тому, що своїх дітей у неї не було). І вона повірила нам. Компот нам у цьому навіть допоміг. Тітка не помітила, який мокрий і жалюгідний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Яві поляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобі зачепило! Вся порція мені дісталася.

Тітка почувала себе страшенно винною перед нами і дуже вибачалася. А наприкінці сказала:

— Такий компот був! На три дні варила. Я ж думала, що злодії. От жалко…

і незрозуміле було, чого їй жалко — нас чи компоту.

— Тьотю, ви дядькові поки що… не кажіть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мі-фа-солів і боячись, щоб він не прокинувся. Дядько був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити «к чортовій матері додому».

— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночі свіжим повітрям дихати виходила на балкон. Тільки щоб ви мені більше коників не викидали! Ну, роздягайтесь і — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новішу. Гайда!

Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тітка не побачила) зняв з руки годинника (я його надівав перед тим, як лізти) і поклав під подушку.

Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Наче то не хлопці милися, а дві каструлі з-під компоту.

і от ми вже у постелі. І вже провалюємося-провалюємося у сон.

Ху-у… Нарешті закінчилися наші нічні пригоди. Нарешті закінчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…

РОЗДІЛ XIV. «Увага!.. Почали!.. Мотор!..» Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича—Данченка

Снилася мені якась страшна химерія. Оте мокре могильне підземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без ліхтарика. Але все бачу. І склепіння, на якому висять кажани. І мокрі стіни, по яких збігає вода. І низ, де течуть якісь брудні помиї. А попід стінами сидять огидні банькаті жаби, і в голові у мене думка: «Та я ж, виявляється, умію бачити о темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба… Бачити у темряві — це мені, як дурному з гори бігти!..» І я повзу, і мені не страшно, і все тому, що я умію бачити в темряві…

Раптом я бачу — ніша в стіні… і в тій ніші сидить на здоровеннецькому кріслі—троні (на яких ото царі колись сиділи) наша столітня баба Триндичка. І говорить мені баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорівни:

— А чого це ти годинника нашого царського досі не віддаєш, поганцю?

Я здивовано дивлюсь на неї і кажу:

— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самі у школі завжди виговорюєте за лайку і самі лаєтесь. Негарно.

— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого друга Яви каже баба Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І я лечу. Уже давно мені треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… І раптом відчуваю, як хтось мене трима за плечі. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить у колодязі… І то я… І це я… І мені не дивно, що нас — двоє. «Закон парності!» — думаю я спокійно.

Аж тут я чую голос свого дядька:

— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?

Я розплющую очі. І мені здається, ніби сон ще триває. Біля тахти стоїть дядько. В одній руці він держить стартовий пістолет, у другій… нашого листа, якого ми лишали замість пістолета (ой леле, ми ж забули про листа!).