Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ну, хлопці, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви артисти… Ще ж ваших фотографій на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвічувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентові скажемо?

І тут, буквально як у п'єсі, — тільки дядько сказав цю репліку — у двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (як ото, знаєте, у кіно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).

— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент. Хлопці вам, певно, вже говорили.

— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тільки вони сьогодні, трошки. так би мовити… не фотогенічні.

Цієї мити ми просунули голови крізь коміри сорочок, і асистент побачив наші гулі.

— Гм, — сказав він. — Привіт, хлопці… Що ж це ви. А втім… — Він одійшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нічого… Може, навіть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!

— Та хай хоч поснідають, — заметушилася тітка і побігла на кухню.

— А ви ще не снідали? — здивувався асистент — Уже ж обід скоро.

— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снідатимем!..

— Ой тьотю, не треба нічого! — кинувся я до кухні і зашипів тітці на вухо: — Я вам ніколи не прощу! Я вам ніколи не прощу, якщо через ваш сніданок…

— Ну хоч візьміть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тітка.

— Давайте, тільки швидше, бо він піде, — прошипів я.

Тітка забігала-закрутилася по маленькій кухні, як квочка. Розбила блюдце, розлила олію і спакувала нам, нарешті, два «бутербродики», що важили, мабуть, кілограма з півтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.

— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича і — на студію, — сказав асистент, підводячи нас до газика, що стояв біля будинку.

…Коли ми під'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студію… Вона стільки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там іззаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути й дівчина… Тим більше — така дівчина! Що могла одна виступити проти цілого гурту хлопців… Що могла вночі піти у підземелля. Що взагалі ні чорта не боїться…

— Слухайте, — сказав я асистентові. — А можна, щоб з нами одна тут дівчина поїхала?

— Дівчина? — усміхнувся асистент. — А хороша?

— Отака! — підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.

— Правда, наказано хлопців, але…

— А її можна загримувати під хлопця. Ніхто не помітить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.