Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ну що ж… Катайте по свою дівчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут біля таксопарку.

Ми вилізли з газика, і асистент поїхав.

Біля Вальчиного під'їзду Ява спинився, затупцяв на місці, помацав гулю і сказав:

— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?

От крокодил! Він соромиться своєї гулі! Все одно ж вона побачить рано чи пізно! Я йому так і сказав. Ще й додав:

— Як хочеш, можеш піти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя більше подруга, ніж моя.

— Подумаєш… Ну, ходімо вдвох… Просто я думав…

Що він там думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої гулі Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустріли Вальку. Просто біля під'їзду.

— О, драстуйте! — радісно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?

— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од відповіді. — Ми по тебе… їдьмо на студію… Асистент сказав…

— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулі на лобах!

Таки побачила! Далі ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.

— А я знаю, а я знаю, від чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглі один одному били… Еге ж?

Ми мовчки кивнули. І тут побачили Будку. Він ішов по подвір'ю, сумний і набурмосении, і не бачив нас…

— Ой, а ви знаєте, — зашепотіла Валька, — Будці так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи раніше, ніж звичайно. Він прийшов, а вона дома. І ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Мені його шкода… І взагалі він не такий уже й поганий… У всякому разі, не мертвяк, як деякі… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…

Ми з Явою перезирнулися. І, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кіностудію!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців. І ми візьмемо Будку. А що! Хай зіграє в кіно. Хай прославиться наш учорашній ворог, який завів нас у підземелля і думав настрахати до смерті… Хай! Нам хотілося бути сьогодні благородними, добросердими і великодушними.

Будка не одразу зрозумів, чого ми від нього хочемо.

— Га? Що? — повторював він, лупаючи очима.

— Та на кіностудію ж… У кіно зніматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, від такого відмовлятися…

Словом, коли асистент, як домовились, під'їхав до таксопарку, нас було четверо.