Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть»

— То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!

— Якщо так — я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.

— Ну, давай уже менi той нещасний годинник.

— Еге… Якi бистрi! — кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.

— Не довiряєш? — усмiхається жандарм.

Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:

— А я тобi на пляжi довiрив… Не побоявся…

Наче мене батогом по спинi вперiщили — тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?

— Не впiзнаєш? — усмiхається жандарм.

Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви — вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.

Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:

— У-у… Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.

— Бачу — всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:

— А чого ж ви такий… Казали: «Цар, цар», а насправдi — жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засмiялися всi.

— Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма — двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв… Дуже я тодi поспiшав… На репетицiю… Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг — попередив i адресу свою залишив…

— Ну досить, досить… — усмiхаючись, перебив його режисер. — Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!

— Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, — зiтхнувши, сказав цар-жандарм. — Це був останнiй сухий мундир, — i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода…

— Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!

— Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть… пiдмоченi… Клава захихотiла. — Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.