Чудеса в Гарбузянах

Ви наморщили лоби. Я також.

«Ну...— сказав ти, Сашко Циган.— Ну, хоча б учора... оцей стіл і лавки...»

«Ага! Правильно!»— підхопили ми з Марусиком.

«Годиться!— почувся скрипучий голос тітоньки Незабудь.— По три години чотирнадцять хвилин сімнадцять секунд кожний. Обчислюю усіх трьох разом, бо труд був колективний».

«Ясно»,— сказав Мить Митьович і заклацав клавішами на часометрі.

«Дев'ять годин сорок дві хвилини п'ятдесят одна секунда».

Ми весело глянули один на одного.

«О!»— потер руки Марусик.

Але далі справи пішли гірше. Як ми не напружувалися, нічого серйозного згадати не могли.

В результаті кругом-бігом набралося світлих хвилинок ще десь од сили на півгодини.

Ми й не підозрівали, що за два тижні так мало зробили корисного. Не для себе. Для людей.

«Так що ж тепер робити?»— розгублено глянув я на Ми-тя Митьовича.

«Саме тепер щось і треба робити»,— сказав Володар Часу.

«А чи встигнемо? Він же на ній от-от ожениться...»

«Не хвилюйтесь, хлопці,— заспокоїв нас Мить Митьович.— Це вже мій клопіт, Я вас у минулий час перенесу».

Я глянув на вас. Ви глянули на мене.

«Так що ж будемо робити?»

І раптом несподівана думка майнула в моїй голові.

«Хлопці!—вигукнув я.— А хто ж за неї в колгоспі працюватиме, поки вона в Кощія сидить? Як один раз хтось її загінку висячі прорвав, то гадаєте, щодня так буде... Так давайте...»

— Стривай!— перебив Журавля в цьому місці Сашко Циган.— Досить! Не могло тобі це снитися, бо про ту загінку ти тільки сьогодні вранці дізнався.