Розділ «Микола Дашкієв Неможливість існування»

— Кисень!! — шепотів він злякано. — Так, так, це, безумовно, кисень!

Він пригадав дні навчання Вищого ступеня, коли їм, майбутнім Координаторам, задля загального інформативного рівня читалися лекції з хімії. Ще відтоді він запам’ятав, що кисень — найстрашніша отрута для всього живого і руйнівник, проти якого не вистоїть ніщо, крім кількох інертних елементів. На щастя, скафандр вищого захисту сконструйовано з силіконових сполук, на які кисень не діє, бо вже входить до складу молекул у зв’язаному вигляді. Отже, безпосередня небезпека йому не загрожує. А про майбутнє краще не думати.

Аж тепер Координатор мав змогу роззирнутися круг себе. І картина, яку він побачив, була така незвична, така жахливо-прекрасна, що в нього на мить свідомість потьмарилася.

Він, який звик до безмежно лагідного, яскраво-фіолетового випромінювання свого життєдайного Сонця, до струмків сірки в гранчастих берегах колчеданів, до безперервного руху кристалічних перетворень, раптом опинився у білому-білому світі абсолютної тиші й нерухомості. Скільки сягає око, залягла невідома речовина білого кольору, а над нею плескатою напівсферою нависло голубе мертве небо з жалюгідним брудно-червоним світилом, так званим «сонцем».

Він ще не відчував енергетичного голоду, однак його фоторецептори-«крила» вмить розгорнулися назустріч випромінюванню тієї зорі. Кожна фотоклітинка пожадливо ковтала кванти променевої енергії, але їх було так мало, що енергоприймачі незабаром опустилися.

«Ну, тут довго не проживеш, — подумав Координатор. — Треба прямувати до екватора планети».

Його становище було справді критичне: навіть якщо у спаленій капсулі вціліли кваркові батареї, він не зможе скористатися з них, бо поруйновано енергетичну мережу, а відновити її не зумів би жоден Координатор Системи, це — справа Енергетиків або, в крайньому разі, Фізиків.

На екваторі планети, можливо, буде трошки легше. Координатор пригадав недавню суперечку Біолога з Фізиком щодо можливості існування на цій планеті бодай нижчих форм життя. Посилаючись на спектрограми, Фізик доводив, що в екваторіальній зоні інтенсивність променів «сонця» хоч і невелика, проте достатня для здійснення повільних фотоелектронних процесів. Біолог навіть слухати не хотів цих доведень: де вже там говорити про життя, коли атмосфера планети містить понад двадцять процентів смертоносного кисню, а холоднеча там така, що, мабуть, і аміак — подумати страшно! — перетворюється на рідину.

Щодо аміаку Біолог помилився — Координатор визначив це шляхом нескладного експерименту. Але він переконався водночас, що схожа на життєдайну хлористу сполуку натрію біла-білісінька речовина на поверхні планети — це не що інше, як окис водню у ТВЕРДОМУ СТАНІ!

Далебі, йому стало моторошно. Він бачив раніше цю сполуку в лабораторії наднизьких температур під час навчання Вищого ступеня. Але ж там цієї речовини була дрібочка. А тут вона залягала грубим шаром навсібіч, нескінченно далеко!

Здавалося б, скафандр вищого захисту має повністю зберігати внутрішню енергію, підтримуючи нормальну температуру кипіння ртуті. Але якась частка теплоти все-таки просочувалася крізь його захисні шари. Досить було занурити в твердий окис водню якусь із кінцівок — і одразу ж навколо неї білі кристалики перетворювалися на легкоплинну рідину, схожу до сірки. Лише незвично прозору. І рідина ця поглинала теплову енергію з надзвичайною пожадливістю: скафандр охолоджувався в десятки разів швидше, ніж у міжзоряному вакуумі… Ні, вчені мали рацію: на планетах такого типу життя неможливе.

От і все, Координаторе… Можеш вимкнути зовнішню свідомість, лягти серед білої пустелі і проіснувати між життям і смертю аж цілу галактичну хвилину. Саме на стільки часу вистачить енергії кваркової батареї скафандра, щоб живити мозок у стані напівсвідомості. Це — довжелезний період існування; твої ровесники вже давним-давно зникнуть, перейдуть у базову пам’ять щонайменше четвертого покоління нащадків. Ти ще існуватимеш як цілісний індивідуум… та тільки з того мало радості, бо звідси тобі не вирватися довіку.

Ні, геть похмурі думки. Краще вже до останку вичерпати енергетичні ресурси, зате хоч вивчити цю жахливу планету, яка може стати придатною для існування хіба в тому разі, коли на ній влаштувати невеликий гравітаційний вибух.

І він попростував на південь, до екватора. Він був жалюгідним дослідником, бо не мав хоч скількись ґрунтовної наукової підготовки. Він аж ніяк не знався на техніці, тому не міг відшукати — чи створити — джерела додаткової енергії. Він керувався тільки одним: треба рухатися туди, де так зване «сонце» світить яскравіше і де температура вища. На його щастя, він не потребував речовин з довколишнього середовища: запасу кремнію, селену, рідкоземельних елементів та всього іншого, що необхідне для поновлення структури мозку й тіла, — того, що є у скафандрі, вистачить надовго. Внутрішня регенераційна система цілком і повністю забезпечувала його хлором, активним окислювачем, таким потрібним для життя. Йому бракувало тільки світла — яскравого сонячного випромінювання, що давало змогу активно рухатися й мислити. А його було надто мало. Він повсякчас відчував нестримну жадобу поглинати променеву енергію в усьому діапазоні від інфрачервоних хвиль до радіоактивного випромінювання; поглинати, щоб аж енергосховища розпирало від перенаповнення. Та тільки він не поглинав енергію, а втрачав її, дедалі частіше споживаючи недоторканний запас кваркових батарей: тьмяне «сонце» цієї планети на короткий час випливало на небо і одразу ж ховалося за обрій. А тоді наставала ніч. Невимовно страшна ніч.

На рідній планеті Координатора ночей, власне, не було. Навіть коли заходило життєдайне центральне світило, небо ледь-ледь втрачало свою яскравість. Воно було щедро поцятковане зірками — жодної плямки не знайдеш. Та й не дивно: у галактичному ядрі зорі розташовані одна біля одної так близько, як тільки дозволяє сила оберненої гравітації; там загальний фон випромінювання настільки могутній, що коли б у якійсь із планетних систем погасло її власне світило, життя на ній не загинуло б.

А тут… Ой, який нездоланний жах охоплював Координатора, коли заходило оце, з дозволу сказати, «сонце». Наставала темрява, страшнішої за яку вигадати не можна. В непроникно-чорному небі де-не-де мерехтіли зорі — такі кволі, такі безпорадні й такі далекі, що Координатора дедалі дужче охоплювало нестримне бажання раз і назавжди вимкнути свою базову пам’ять, знищити себе як свідому істоту. Ночі цієї планети були для нього втіленням безвиході, символом того, що Вищий Розум, який досяг, здавалося б, необмеженої могутності, так і лишився безпорадним перед нескінченністю часу й простору, перед незбагненними таємницями Природи.

Він гнівався на себе за ці думки, нарікав на фахову долю, згідно з якою, як Координатор, одержав надзвичайно розвинений центр емоцій, щоб мати змогу спілкуватися з найрізноманітнішими представниками цивілізації Системи. Зараз йому ця буйність уяви була тільки обтяжливою. Навіщо вона тут, де не тільки не знайдеш представників Вищого Розуму, а й взагалі неможливе життя?!

Заощаджуючи енергію, він рухався тільки вдень — рухався з випростаними енергоприймачами-«крилами». Тримати їх важко: давалася взнаки потрійна сила тяжіння. Та ще важче було, коли починав дмухати вітер. Лише вряди-годи він підштовхував уперед, а здебільшого гальмував, і тоді Координатор, як і перед заходом «сонця», вмощувався на голу гранітну брилу — на щастя, вони траплялися тепер дедалі частіше — і сидів отак, доки можна було продовжувати подорож у Ніщо. Він вимикав свою свідомість, лишаючи тільки сторожовий центр, і тоді наставав час пробудження базової пам’яті. Оживало найголовніше, найцікавіше з того, що трапилося в житті кільканадцяти поколінь його предків. Він не міг спілкуватися з ними, але ж частка кожного з них жила в ньому, сприймала його органами чуття цей жахливий, неповторно парадоксальний світ, і навіть якоюсь мірою через третю сигнальну систему намагалася висловити свої твердження чи міркування.

Дивно: останнім часом у базовій пам’яті Координатора все частіше проступає чудна, єретична думка про те, що на цій планеті все-таки може існувати життя. Життя надзвичайно своєрідне, побудоване на зовсім інших засадах, та все ж реальне. Крім цього твердження, не вдавалося пригадати нічого: певно, воно належало предкові двадцятого, а то й тридцятого покоління і збереглося в базовій пам’яті лише через свою оригінальність. Мабуть, той предок свого часу був фанатичним прихильником давним-давно відкинутої гіпотези про можливість існування життєздатних вуглецевих сполук, отож і намагається навіяти своєю згасаючою свідомістю це переконання всім поколінням нащадків. Але де ж тут життя?.. Де?

А життя — було. Коли б він був не Координатором, а Біологом, то вже не торочив би про неможливість існування на цій планеті. В «отруйній» атмосфері круг нього аж кишіло всяких мікроорганізмів; під шаром білого сипкого окису водню — а коротко кажучи, під снігом — напружено чекали скупої полярної весни зародки рослин і личинки комах. І навіть на гранітних брилах, де Координатор рятувався від пожадливих на тепло скафандра заметів, дедалі частіше зустрічався мох. А нещодавно він наткнувся на дивні буро-зелені химерно почленовані пасма якоїсь еластичної, схожої на пластмасу речовини.