Розділ «Музика доріг»

На м’якій нерівній Малтби приємна пригода: з-під коліс випурхує фазан. Зелена металічна голова з білою краваткою на шиї, червоні груди, сам він цинамоново-бронзовий. Скрикнув злякано та й зник у траві.

Та ось широкі ворота. Це в’їзд на Діброву. Над ним шумлять високі старі дерева.

Допотопні звірі

Надворі стояла чудова погода. Сонце світило тепло й радісно, небо було чисте й блакитне. Буйнолисті дерева шуміли в легкому вітрі, в їхніх коронах співали пташки. Перед будинком, де я поселилася, гралися діти.

— Прошу пані, подивіться! — закликав мене Данко. — Ми маємо «туртл»!

У відерці бовталася невеличка черепаха.

— Відкіля ти взяв її? По-українськи вона називається: черепаха.

— Я купався, і вона плавала, і я зловив.

Данкові, мабуть, тяжкувато з нашою мовою.

До мами він говорить по-українськи, але в забаві з дітьми послуговується англійською мовою. Як підросте і стане пластуном, ці справи напевно покращають.

— Ти знаєш, що? Поклади на дно відерця камінь. Вона мусить час від часу вийти з води та набрати повітря. Вона, як людина, дихає легенями і тому не може довго бути під водою, як от риба.

— Ага! Я бачив, як вона виставляла голову з води і пускала такі бульки.

— Авжеж. Так вона видихала й вдихала повітря. Зовсім, як ти.

— А що їй дати їсти? — питав Данко. — Я кинув їй хліба, та вона не хоче.

Дійсно, на дні відерця лежав кусок хліба. Він намок та розбух, і його тяжко було б відрізнити від куска вати. А ще ж наш хліб, такий білий.

— Ні, хліба вона не їсть. Ти мусиш наловити для неї малих рибок. Вона їх ловить сама, коли плаває у воді.

Данко взяв від мами ситце та горщик і пішов до озера рибалити.

Я стояла біля відерця і приглядалася, як бідна черепашка вовтузиться і бовтається. Вона товклася об стінки посудини, намагаючись знайти вихід з цієї білої тюрми. Штовхала головою, дряпала пазурцями раз в одному місці, то знов у другому, виринала, поринала й була в постійному русі. Видно, що вона була затривожена. І так, дивлячись на неї, я пригадала собі: я ж обіцяла Ігореві послати йому з Діброви черепаху! Чи не час виконати свою обіцянку?

— Карусю, — я звернулась до свого приятеля. — Як ти думаєш, що нам зробити?

Він стояв мирно біля будинку й дивився на мене своїми ясними очима. Здавалося, що в нього немає сумніву, немає вагань. Обіцяла — значить треба виконати!