Розділ «Музика доріг»

Сьогодні я розказала тобі тільки про деякі свої враження з дороги. Їх було багато, вони були різноманітні і, може, колись про них я ще розкажу. Одно тільки скажу тобі: я була щаслива, коли опинилась у Нью-Йорку, на новій швидкій дорозі. Авто котилося тихо й м’яко, всюди безліч написів, що заздалегідь повчають, коли й у котрий бік повернути, де виїзд і де в’їзд, де їхати тільки направо чи тільки наліво, де дорога лише в один бік. Головне, не було на дорозі коров, свиней, ослів, возів і візків. І було тихо, ніхто не трубив.

Гарно їхати по наших нових, широких, гладких дорогах!

На Діброву

— Ну, Карусю, готуйсь! Їдемо на Діброву!

Карусь готовий. Потребує тільки повороту ключем, надавлення ногою на педалю та трохи вовтуження вперед і назад. Потім задкуємо у провулок і, повертаючи гостро наліво, виїздимо.

Вуличка наша коротка і кінчиться сліпо. При в’їзді напис: «МЕРТВИЙ КІНЕЦЬ!» Дуже поганий напис! Сповняє страхом кожного моториста, нагадуючи смерть і кінець. І зараз же, коли вуличка має кінчитися, написано: «Немає виходу!» Що не кажіть: погана вуличка, безвихідна, і на ній чекає людину смерть…

Але ми живемо тут уже кілька літ і якось живемо. І мусіли знайти вихід з кожного становища. І мусіли розв’язати всі ускладнення життя. Як довго живемо, не варто думати ні про смерть, ні про безвихідні труднощі, ні про марний кінець. От, краще вже думати про нашу поїздку на Діброву.

Вулицю Девіон ми швидко проїдемо. На ній, щоправда, щось троє світел і ще до того оте схрещення з Джозеф Кампо! Пишеться цю вулицю з-французька: на кінці — au. Вулиць з такими назвами багато. Бо Дітройт був французькою оселею. Сама назва Дітройт — по-французькому: «з трьох». Так і є. Місто похоже на вирізок кола і легко його поділити на три частини: Схід, Північ і Захід. Півдня в нас немає, бо там ріка, а за нею Канада.

Карусь спинюється на схрещенні й розглядається. Буває, що хтось повертає наліво вже на червоному світлі. Що ж може зробити? Під час їзди просто в’їхав на схрещення і тепер мусить завершити поворот.

— Ти пригадуєш собі, Карусю, як ми дістали тут карний квиток? Було то на першому році моєї їзди. Я в’їхала на схрещення, але ми висунулись трішки поза білу лінію. Щоправда, на нас трубили трохи, але ще хвилинка, світло було б змінилося, і ми були б завершили поворот наліво. Але звідкілясь лихо наднесло полісменів. Вони затрубили на мене, і я мусіла з’їхати набік. Вони переглянули мої папери, а далі один став писати таку жовту картку з зеленими буквами.

— За що? — питаю його.

— Ви, — каже, — бльокуєте схрещення.

Я просилася.

— Ми ж висунули тільки ніс поза лінію.

Але він був невблаганний. Ще й сказав:

— Коли не знаєте, як повертати, не пускайтесь на дороги!

Що було робити? Погрозив, що відбере дозвіл на їзду, як буду з ним сперечатись. Треба було заховати квиток у кишеню і їхати далі — звичайно, опісля заплатити п’ять доларів.

Можливо, що Карусь забув цю пригоду. Ми, люди, і то забуваємо, а що вже машини! Питання, чи вони взагалі мають пам’ять. Щоправда, компутор має чудову пам’ять — кращу, як людина. Він просто непомильний. Але від авта до компутора далека чи теж інша дорога.

Біжимо по швидкій дорозі, Карусь котиться рівно й тихо, наче м’яч. Я думаю собі щось. Може якісь спогади виринають з минулого. Якась туга на довгих самітних дорогах. Але її проганяю: нам нічого сумувати! Їдемо на Діброву, на дозвілля. Щоправда, лише на кілька днів, але ж там соняшно-зелено і голубо-водяно. Там відпочинок.

Швидко ми минули порозкопувані дороги між сьомою і восьмою милею. Там будують нову дільницю. Там народжується місто. Колись буде дуже гарно. Але тепер вали глини, купи каміння, машини, що мішають цемент, мішки і ще раз мішки, вантажники, повні й порожні, екскаватори й підойми, свердли, довбні — хто його знає, що воно таке. Але з його допомогою прокладають і вимощують дороги.