Розділ «Музика доріг»

Великі і зелені орієнтаційні таблиці, мерехтливі світла, чорний асфальт. Ось ми вже й на швидкій дорозі, що сполучає Дітройт із столицею области — Лянсінґом. Написано: «Направо — Фармінґтон, просто — Лянсінг». Назва Лянсінґ милозвучна. Нагадує танець і молоді літа. Елегантний танець на французьких королівських дворах, пані в кринолінах з віяльцями й букетами, панове в кольорових фраках…

… Лянсіер — чудовий танець,

в ньому не один коханець…

Не можу пригадати собі, що далі. Їдемо й їдемо і завжди на схрещеннях напис: «До Лянсінґу — просто». Я силкуюсь пригадати собі, що далі, і не можу. Але Карусеві байдуже, і пісенька аж ніяк його не цікавить. Він знає свій танець, і для нього музика — гомін доріг.

Ось ми залишаємо швидку дорогу. Ми з’їхали з неї круглим виїздом, що його я називаю «вухом». Тепер часинку ми їхатимемо сільськими дорогами і приглядатисьмемо з цікавістю, що нового на присілку міста Брайтон.

Кілька літ тому їхалося «двадцять трійкою» кільканадцять миль. Дорога звичайна, та ще й швидкість на ній — сімдесят миль.

То була для нас перша дальша поїздка в околицю. По широкій однонапрямній, що була тоді ще нова, нам пішло, як по маслі. Не зле їхалось теж по «двадцять трійці». Але біда була он у чому: я боялася.

Велика швидкість авт, що їхали з протилежної сторони, лякала мене на цій вузькій дорозі. Мені здавалося, що авта їдуть просто на нас або принаймні зачеплять нас боком. Я воліла не дивитися на них, а радше на дорогу. Що буде, те й буде! До того ж смеркалося. А вже найгірше: я не знала, де виїзд з цієї великої дороги на малу м’яку сільську Малтбі. Я знала тільки, що біля неї стоять два стрункі дерева. Мало ж то дерев при дорозі? Сам же виїзд захований серед придорожніх хащів.

Ми обидвоє з Карусем бігли швидко, бо за нами гналися інші авта, ще й трубили. А тут треба ще й розглядатися за отими деревами.

Он вони! Ми майже проскочили повз них. В останній «частині моменту» — є такий вислів серед водіїв — Карусеві вдалося попасти передніми колесами у виїзд, але задні з більшою частиною воза були ще на дорозі. Нагло — удар! Мене кинуло вперед, а Каруся — скісно на виїзну дорогу…

Струс приголомшив мене. Коли я очуняла, стала усвідомляти, що сталося. А сталося страшне! Лівий бік Каруся ззаду погнутий, потовчений, покручений. Повідпадали блискучі хромові листівки, погнулось віко багажника. Він зяяв отвором. Один удар — і з мого красеня вийшла стара кальоша!

Ще гірше повелося тому, що їхав за мною: цілий перед його авта зруйнований, з холодильника тече вода, мотор не працює взагалі.

Що далі, не мушу докладно розказувати. Самі знаєте. Там поліція, опис випадку… Кінець-кінцем мені казали їхати, але авто мого послідовника поволокла тяглова машина. Воно вже не могло саме їхати.

Я почувалася препогано! Не лиш тому, що струс розбурхав мої нерви і пошкодив спину, але передусім тому, що Карусь зазнав такого пошкодження. Такий гарний, блискучий, новий і молодий, виглядав тепер, як старий потовчений горщок — тільки викинь на смітник! І хто, вже на Діброві, проходив, то розглядав його та покивував головою. Кожний напевно думав, що винен водій. Але найнещасливіша була я. Я мала почування дуже великої вини за кривду, заподіяну моєму приятелеві.

То були погані переживання, і я їх ніколи не забуду.

Щождо пошкоджень авт, то мене виправдали, бо, за законом, відповідає той, що наїде на другого ззаду. Він завжди мусить бути готовий спинити свій віз без уваги на те, яку б дурницю не зробив той, що їде попереду нього.

Забезпеченева спілка того, що нас ударив, покрила кошти направи Каруся. Щойно, коли він став знову гладкий, гарний і веселий, я трохи заспокоїлась. Але мені здається, що він уже ніколи не був такий молодий, безжурний і гарний, як перед тим. Певно він ніколи не забув того випадку.

Не забула й поліція. Моя реєстраційна карта обтяжена ним, і той гріх я маю й матиму на своїй совісті. Через нього викинуло мене з своїх членів ААА, бо воно любить тільки певних і добрих водіїв. Довелося шукати іншого забезпечення…

Але тепер на новій швидкій однонапрямній «двадцять трійці» з гарним написом «Дорога Лі» нам уже таке не трапиться. Ми здалеку бачимо зелену табличку з білим написом і повертаємо направо. Тут уже зменшуємо швидкість і в’їздимо на останній кусок нашої дороги. Проїздимо присілок Брайтону і розглядаємося, що нового там сталося. Ні, змін не видно. Ті самі два дімки з великим написом «На продаж», будинок мирового судді та школа. Вона завжди порожня — може тому, що ми їздимо на Діброву влітку. І не бачили ми ніколи, щоб хтонебудь приходив до судді.

А й справді, яке його завдання? Чи він мирить розсварених сусідів? В Україні в такому випадку йшли до війта або священика. Та найчастіше ладнали справу самі. Не обходилось тоді без стусанів та ляпасів. Що ж, це сусідський порахунок.