Розділ «Музика доріг»

Коли мова про дороги, то італійські — страшні! Вони вузькі, круті, без ніяких знаків, чи, власне, їх дуже мало. Більшість вимощена твердими гранітовими шестистінними бльоками. Вони незнищенні. На них ще наче б досі стукотять кроки легіонерів старовинного Риму. Пам’ятають вони шум військових знамен Цезаря, похідний звук фанфар, цокіт кінських копит. Їх прокладали й мостили невільники, привезені з цілої імперії. Їхнім надмірним зусиллям постали ці дороги під свист батогів.

По них їдуть господарські та вантажні вози на високих колесах. Їх тягнуть воли або коні. Їдуть високі двоколісні візки, їх тягнуть коні, частіше осли, навіть і люди. А вже найгірше: по дорозі мотаються корови, курки, свині, пси. Там, між них впадають і авта. Така модерна машина на вузькі круті дороги! І знаєш, ще що? Такі малі одно- чи двоособові автечка та мотоцикли. Усі ці Зетти, Веспи і як вони ще називаються. Вони стрибають і мотаються поміж автами і цілим цим тваринно-моторовим рухом, наче блохи. Всі вони гуркотять по бруку, гудуть, трублять і стріляють.

Який порядок може бути серед такої метушні? На деяких дорогах визначена швидкість, але то зрідка. Право їзди має той, хто перший в’їде. Так є і в Мехіко: навіть на великих схрещеннях немає світел, немає знаків. В один час в’їздять чотири, шість, а навіть вісім авт. І то повним розгоном. Коли мене віз таксівкар, я в такому випадку заплющувала очі і доручала душу Богові. А водій сміявся.

Але найгірше — той галас, той скажений рев і шум. Вони трублять усі, як навіжені. Їхні машини стріляють, мов би наїздили на підкладені міни. І то стріляють масово, найгірше мотоцикли. Спочатку оглядаєшся, певний, що машина разом з водієм полетіла в повітря. Та вона зрідка тільки перекинеться.

Але спати там годі. Цілу ніч тривають скажений галас, гудіння і вибухи. Карусь розуміє, що таке спати. Він спить, коли не їде. От, тільки я не збагнула, що йому миліше: їхати чи спати?

Італія — то прекрасна країна. Колись могутня імперія, що панувала над тодішнім світом. Потім стала убожіти та задихатися на своєму тісному, в більшості гористому півострові. Але це країна краси, синяви й сонця, оточена прегарним аквамаринно-голубим і теплим морем.

В одному місці виринає з моря острів Капрі. Це неймовірно стрімкі дві гори, розділені проваллям. Чудо, кажу тобі! Так і вистрілюють понад море, так і височіють у неймовірній голубіні води, повітря, простору. Там, по стрімкому головокрутному схилі гори спинається серпентина. Дивишся на неї з пристані — вже в тебе голова кружляє. А що вже їхати?! Ми, очевидно, не їхали нею, ми залишили авто в Соренто, ти чув пісеньку про це містечко, теж дуже кольоритне. Ми взяли таксі. Але Пан не погодився їхати, він залишився внизу, бо сказав, що страшно йому навіть дивитися. І ще як вони їдуть! По стрімкій скельній стіні мчаться, як по рівному полі, впадають на повороти з усією швидкістю, і тобі здається, що зараз же на цьому повороті авто стрибне в повітря та впаде в море. Але вони, оці водії, в останню хвилину обминають чи повертають убік. Дуже зручні водії, оті італійці. Алеж і одчайдушні!

Вид з Капрі незабутній: високо понад морем світ гір і скель, а на ньому цілі килими, незрівняні кольори розквітлих дерев і рослин, пишних садів, розкішних вілл-палат. Там теж палата письменника Акселя Мунте. Але ти, Карусю, мабуть, на літературі таки зовсім не розумієшся. Натомість дороги тебе напевно цікавлять.

Є одна важна дорога: вона пробігає з півночі на південь Італії уздовж цілого півострова. Має прекрасну назву. Дорога Сонця. Здається, кращої назви для дороги не придумав би. Почали її будувати ще за Муссоліні — то був вождь-диктатор між двома світовими війнами. Яка широка, яка гладка, яка прекрасна дорога! По ній можеш їхати, як тобі забажається! Хочеш сто — добре! Хочеш сто п’ятдесят миль на годину — гаразд! Їдь собі! Там немає обмеження швидкости.

З наших людей рідко хто зважується на таку швидкість. Але італійці — південний народ. Вони повні темпераменту й люблять риск. Але виїдеш з цих твердих вузьких старовинних доріг на таку чудесну дорогу — і почуваєшся, наче б ти дістався на хмари, на них колишешся і пливеш.

Ти певно дивуєшся, як ми могли їздити цими й такими дорогами. І ти цікавий, чи не мали ми якого випадку. Отож, у великих містах і справді майже неможливо їхати. В Римі, Неаполі та Фльоренції, як теж їдучи на прогулянки в такі місця, як Капрі, ми залишали авто в ґаражі. Ми мусіли брати таксі чи автобус, значить — їздити міськими засобами транспорту. А випадок ми мали, але не з приводу руху, а з нашої вини, чи теж вини авта.

Пан вів авто. Він переїхав горбовину, видерся на гірські хребти Апенін — це гори, що біжать уздовж цілого півострова — і ми опинились на східньому побережжі, вже на відногах оцих гір. Тепер перебрала керму панночка. Треба сказати, що ця молода дівчинка була чудовим водієм, і я весь час подивляла, як вона легко і зручно виконувала своє завдання і як спритно переключилася з лівобічного англійського руху на правобічний, такий, як є і в нас. Крім того, вона була дуже гарна. Її молоде злегка засмагле личко з рум’янцями виглядало, наче райське яблучко. Над ним сяяв золотисто-русявий вінець пишного волосся. Вона виглядала чарівно за кермою авта. Дивлячись на неї, я думала: прекрасне яблучко. Італійці виявляли своє захоплення нашим Яблучком радісними усміхами, вигуками скороговіркою, вимахували руками. Коли всміхалися, то на смаглявих обличчях ясніли разки сніжнобілих зубів. Здавалося, наче б хотіли з’їсти наше Яблучко.

З’їхавши з гір, ми спішили назустріч блакитній Адріатиці. По дорозі було невелике село. На вулиці вози, діти, коти, собаки, люди, що на спинах несли в’язку очерету чи дров, двоколісні візки, навантажені городиною, денеде авто. Ще корови, кози, мотоцикли, коротко — італійський рух. І то в обидві сторони. Треба вертітися поміж цим усім, як дзиґа, й уважати, щоб або ти не переїхав когось чи чогось, або щоб тебе не потовкли чи, навіть, убили.

Наше Яблучко їхало швидко, ми минали поля, хати, річища, що влітку висихають, і пишні садки, повні овочів.

Серед цього мирного краєвиду нагло роздався тривожний крик і сіпнулись гальми. Авто збігло з дороги, увігналося на подвір’я та з розгону вдарило об стіну будинку. Дзенькіт скла, скрегіт потовченого металю. Нами кинуло вперед і на правий бік. Усе це сталося в одну хвилину.

Авто спинилось. Наглий струс та удар мусів запаморочити нас, бо щойно згодом ми усвідомили, що живемо і що ми не поранені. Яблучко вибухнуло плачем і припало головою до батькового плеча.

Що ж сталося? На вузькій сільській дорозі був гострий поворот. З протилежного боку з-за повороту вистрибнуло авто. Водійка натиснула на гальми, але вони не діяли. Батько вхопив ручну гальму, але віз гостро повернув та з’їхав з дороги. Спинив його щойно мур. Італійські будинки з каменю, не те, що наші. Їм авто не завдасть шкоди. Але наш Воксгол виглядав страшно: лівий бік потовчений, позагинаний, світла порозбивані, повідривані частини каросерії так і звисали з нього.

Негайно стали збиратись цікаві. В цій країні люди не поспішають, їх завжди багато на дорогах і вулицях. Швендяють, розмовляють, шукають «дурнички». Вони теж страшенно цікаві, навіть на першу-ліпшу дрібницю. Так і з нами: нас облягла чимала купка народу. Всі вони жваво говорили, вимахували руками, заглядали автові «в зуби», обмацували його хворі місця, один наперед одного радили, як направити авто. Вони й допомогли витягнути його на дорогу, запрігши вола, і той затягнув його до якоїсь повітки, там, мовляв, живе механік. Ладнали всі, ладнало багато, а, може, тільки двоє-троє, але вся публіка приглядалася, радила механікові й нам і ще далі обговорювала наш випадок. Всі однодушно захоплювалися ясноволосою панночкою, співчували їй і нам.

Кінець-кінцем віз направили настільки, що ми могли їхати далі. Вже поволіше та й «з музикою»: скреготіли відломані частини. По дорозі і далі люди ставали, розглядали авто й вимахували руками. Так ми добилися до міста, де спинились на цілий день. У той час досвідчений механік направляв авто. І тут товпились люди, мудрували й міркували, надумувались, радили, заглядали у віз і під віз, обмацували хворі й направлені місця, говорили до нас багато й швидко, а їхні обличчя були привітні й веселі. Біда тільки, що ми не багато з цього розуміли — звісно, чужа мова. Але думаю, що де не було таке важне.

Остаточно авто сяк-так направили, і ми поїхали далі з музикою. Але його вигляд не перестав бути жалюгідний. Напростувати позагинані боки дав Пан аж удома, у Великій Британії.