Розділ «На диких полях»

— О, добридень, добридень! Чим можу паням служити? О, Нюся теж з мамою? Маю для тебе табличку чоколяди, Нюсю!

Нюся усміхалась радісним ляльчиним усміхом на яскраво зачервонілому обличчі. Тоді ще не було таких гарних ляльок, як тепер. Очевидно, любила чоколяду.

— Подякуй панові купцеві (так тоді говорилось) за чоколядку, Нюсю!

Нюся дякувала за чоколяду. Взагалі, вона була чемна, добре вихована лялька. Я купувала помаранчі, цитрини, яблука, чоколяду. Це було найважніше в нашому господарстві. Дбайливо оглядала кожен кусок, одні речі відкладала набік, бо не були гарні чи були потовчені, інші — в кошичок. Продавець переконував, що овочі дуже гарні, свіжі. Навіть запрошував скуштувати.

Коли вже вибір був зроблений, приходило найважніше — торгування. Так і було тоді в Старому Краю. Не купив, доки не виторгував.

— Ага, я бачив у телевізорі фільм з Мехіко. Там теж торгуються, сперечаються, розмахують руками, відходять, вертаються, показують на пальцях. То чужинці, туристи. Я так сміявся!

— Отже, ми торгувались, я погрожувала, що не куплю або завтра вже не прийду. Врешті ми закінчували торг, продавець добував з шухляди подовгувату книгу та, діставши з-поза вуха олівець, робив підрахунок. Обличчя з виразом зосередження, на чолі зморшки. Лічив і лічив, писав і підписував, а тоді: «Заяцільйон триста котильйонів!» Аж страх збирав від такої суми! Якось ми вміли підрахувати каштани, заплатити, ще й здачу дістати половинками та чвертками каштанів. Взявши Нюсю за руку — вона сиділа на стільці з своєю чоколядою на подолку — ми відходили задоволені з наших покупок. Неважне, що в трубках і коробках були тільки каштани.

Ми доходили до Славкового дому. Он уже видно, як зелений Бюїк в’їздить у жовті ворота.

— Дуже приємно було гратися в аптеку, — докінчувала я оповідати. — У ній кольорові таблетки, слоїчки з мастями й порошками, маленька аптекарська вага — її змайстрував Кость з патичка, ниток і двох ляльчиних тарілок. Важення порошків — делікатна й важлива справа. Для цього в Костя були на носі татові окуляри і збільшувальне скло в руці. А там коробочки, папірці, мішечки, слоїчки — всяке опанування. Нас було п’ятеро, ми часто хворіли і дбайливо зберігали аптечне опанування для своїх іграшок. З аптекарем ми вже не торгувались, він був поважний і шанований, як сам лікар. Ми казали: «дякую панові» і «до побачення» та тихо й чемно, як входили, так і виходили з аптеки. Нюсі, Марини або Маґди вже не було з нами. Вони були хворі, лежали в ліжку, до них приходив лікар, і ліки були для них. Маґда була найнечемніша, і сестра часто карала її. Поклавши на коліно, підіймала спіднички і прутом і прутом! При цьому нагадувала їй усі її провини. Я стояла поруч, вдавала, що плачу і просилась, що більше не буду, бо бідна Маґда не вміла говорити. Так у ті часи виховували дітей.

— А в нас їх не б’ють. Навіть не вільно! За те поліція може покарати тата чи маму.

Ну, так. Але тато цим старим способом таки відучив Славка кидати камінням в авта…

Баталія

Я знайшла чималий кусок картону, завбільшки в стола. Загнула береги. Так постало бойовище.

На ньому ми уставляли свої війська. На обох полях одні проти одних стояли металеві й пластикові вояки, гармати, звірі. Мав їх Славко немало, але я завжди привозила ще одну-другу коробку. Напереді стояли танки з гарматами, готовими до стрілу. За ними були лінії піхоти, по боках кавалерія та бойові тварини: диносаври, археоптерикси, мастодонти. То нічого, що вони з пластики, але наганяли страх самим своїм виглядом. Хто не боявся б тих допотопних звірів?

Вояки були різні: звичайні американські в зеленкуватих одностроях упереміш з одягненою на червоно канадською кінною поліцією; гітлерівські СС з черепом трупа і свастикою; австрійські, ще цісарські, вояки в «чаках»-шоломах з півнячим пір’ям; наполеонівські гренадири у вузьких білих штанах, кольорових фраках і з пиріжками на головах.

Ось римські легіонери в коротких туніках. Над ними прапори з буквами SPR. Ось македонські вояки Олександра Великого на бойових возах, єгипетські смугляві полки, озброєні списами й луками. Кабани, слони, леви й тигри завершували бойові лави. Стояли поруч гармат, мінометів, гавбиць та різної згубної зброї. Може воно не все було як слід, бо ані я, ані Славко не були ознайомлені з військовою справою. Ми змобілізували все, що жило колись, що живе й тепер. Війна ґльобальна, безпощадна, до останнього вояка.

— Вогонь! — крикнув Славко і з-поза укріплень своєї твердині кинув бомбу на мої ряди.

— Ура! — крикнули мої вояки. Страшними голосами заревли допотопні звірі. Впали перші трупи — два піхотинці. Але вони падали так невдало, що повалили гніздо скорострілів.

— Вперед! — роздалось над ворожими лавами. Полетіли гранати й шрапнелі, густо стріляла артилерія. Падали вояки й звірі, але піддержували їх полки допотопних тварин. Вони були більші і на дебелих ногах, тож краще держались у бою. Що ж, вони мільйони літ тому володіли землею. Біда, що не привикли до модерної зброї й ніколи не чули реву гармат та вибухів стрілен. Їхня груба шкіра зморщилась, і з пащ роздався рик переляку.

Виїхали танки, і почалась вирішальна битва.