Розділ «На диких полях»

Але, що це? Як тільки ми трішки підбігли, Карусь став утрачати швидкість. Негайно я з’їхала на крайню лінію чи, як тут кажуть, «рамено» — саме впору, бо Карусь спинився, як неживий. У нього не було зовсім газу! Увесь запас, що ми мали, зужили там, між фармами. Здавалося, що ним заїдемо ще до Дітройту, а воно он що вийшло!

Я вийшла з воза і стала надумуватись, що зробити. Було вже темно. По Великій Дорозі тільки зрідка проїжджали авта і то з великою швидкістю. Таких не зупиниш. А ще ж у мене не було ручного ліхтарика…

— Біда, Карусю! — скаржилась я. Треба нам було набрати газу, вибираючись у дорогу. Добра наука на майбутнє: ані тобі, ані збірникові нема що вірити. В цьому випадку таки не ти винен, а я. Але, як тепер направити помилку? Хто схоче порятувати мене?

Карусь стояв безрадний і сумовито задуманий.

— Знаєш що? На Великій Дорозі нам не вдасться нікого спинити. Авта мчаться із швидкістю найменше сімдесяти миль і, навіть, якби побачили нас з-поза повороту, не зможуть або радше не схочуть спинитись. Кому, врешті, болить чужа біда? Хоч то, ніби, на дорогах існує щось таке, як увічливість водіїв…

Праворуч ліс. Лісом веде дорога, що поблизу нас впадає у Велику. На ній час від часу миготіли світла, але швидко зникали десь на якомусь лісовому схрещенні.

— Немає іншого способу, тільки ждати. Хтось же їхатиме і повз нас. На щастя, вони мають знак «стоп» перед в’їздом. Там я полюватиму на них. Алеж моя доповідь? Уже й так пізно!

Я залишила Каруся його власній долі й підійшла до схрещення доріг.

Є! Їде! Не зник там, у лісі. Згодом я довідалась, що там, за схрещенням, є розвагове місце, де можна добре з’їсти та ще ліпше випити. Ну, і обслуга… Туди вони їхали і там вони зникали! Але цей один їде просто на нас. Зупинився! Я підійшла до нього й стала просити порятувати мене. Був то чоловік коло тридцятки, худий і без усміху. Оглянув авто, попробував стартувати — не йшло.

— Ну, так, без газу не поїдеш, це певне! Але, як ви пускаєтесь у дорогу в порожні?

Що було йому пояснювати? Я тільки просила, щоб, проїжджаючи поблизьке містечко — їзди до нього яких сім хвилин — повідомив станцію ААА. Хай приїдуть з газом і допоможуть мені!

— Можете залишити авто, а самі їхати зі мною. Там собі поладнаєте справу, — муркотів під носом.

Я приглянулась до нього. Було щось немиле в його обличчі. Декілька днів тому в цій околиці трапився злочин, і досі поліція шукає винних…

Дурниця! Теж прийшло до голови! Алеж без газу…

Я завагалась. Він пильно дивився на мене. Його темні очі не мали ні іскорки ввічливости.

— Ні, я таки залишусь біля авта, а ви тільки зробіть мені ласку й перекажіть ААА в Оксфорді, що я тут. Це ж їхній обов’язок поладнати таку справу.

Ніч, пустка, і ми обидвоє безпомічні в щирому полі.

Час від часу пробігали повз нас авта, та ніхто й не думав зупинитись.

Я ходила туди й назад та непокоїлась. Час біг.

— Сім хвилин туди, хай і десять — оці з ААА хай їдуть повільніше, все ж не їхатимуть довше як чверть години. Разом пів…