Розділ «На диких полях»

Чого ми не знали, те знаходили в подорожньому довіднику й віднотовували. Старий пан — щоб запам’ятати, як оцю мехіканську війну, а я — щоб використати колись у своїх писаннях. Бо все забувається. Нашу коротку пам’ять присипає життя новими враженнями і придавлює новими подіями. Аж колись, як зайде потреба нагадати собі, вийде так, як у мене з назвою ріки або з отим противним «човком». Все ж, як би не було, ці люди повинні б хоч трохи знати історію своєї країни…

У щирому полі

Нас запросили на фарму. Жили там наші знайомі, давні емігранти. Нам хотілося знати, як вони живуть. Крім того, обіцяли добрих голубців. І багато в них опеньок. Вирішили ми — я і моя подруга, їхати в суботу по праці, якнайраніше, щоб і в гостях побути і грибів назбирати та ще завчасу поспіти до Дітройту, де я мала того вечора читати доповідь.

Щоправда, господарі розказали нам дуже докладно, як їхати і як знайти їх фарму, проте ми трохи блудили. Якось усі дороги похожі одна на одну й фармерські будинки такі самі. Все таки ще впору пообідали. Голубці справді були дуже смачні. Потім оглянули фарму. Не вирощували там нічого, зате годували свиней і курок, і було кілька корів. З продуктами — яйцями, маслом, сиром і сметаною їздила господиня до міста. Раз у тиждень, у четвер, її зелений вантажник роз’їжджав вулицями Гемтремку. Фармерка розвозила оці продукти своїм знайомим, що ще не привикли купувати їх у великих суперкрамницях, бо не мали довір’я до свіжости харчів.

Дуже цікавили нас курки. Вони стояли рядками у вузькій довгій клітці та їли зерно з жолобця, що був перед ними. Позаду кожної курки низом ішов конвеєр. Він посувався поволі, і на нього курки несли яйця. Звідти відвозили яйця до контори. Там їх сортували, прикладали до мірки, рівночасно просвічували і складали в коробки. Так курки теж працювали на конвеєрі. Ще один вивозив гній і висипав збоку біля курника. У курнику завжди було чисто, та, між нами кажучи, не пахнуло приємно. Нас дивувало, що такого корисного для поля погною тут не використовують, ще й платять чоловікові за те, що його вивозить. Співчували ми і куркам. Оці веселі й моторні домашні птиці, що «там», у нас так добре знають господинь, ходять за їх ногами та прибігають на поклик, коли їм сиплють зерно, тут були сумні байдужі в’язні. Вони не могли взагалі рухатись. Єдиним їхнім завданням було їсти цілий день і нести яйця. Дуже невесела програма життя! Всі вони були одної масти — білі. Так, видно, господарі вели свою курячу справу.

По опеньки пішов з нами господар. Провів нас через місточок, що був дощечкою, перекинутою понад потічком, та радив шукати опеньок під берізками на схилі. Робота була мозольна. Ходиш так по лісі, пильно розглядаєшся, та опеньок ні сліду! Що за причина? — питаєте господаря.

— Е, бо ви не вмієте шукати опеньок. Погляньте, в мене вже близько пів відра, а ви ще в порожні.

— І справді! Чому ж це так?

— Бо то так: до грибів узагалі треба мати розум. Хто його не має, гриба не знайде. То раз. А друге: треба знати, які і де родяться, в котру пору дня й тижня. Ви он гляньте: нема нічого, правда? А тепер?

Господар присів під деревцем і відгорнув сухе листя. Під ним виднілася купка опеньків тісно притулених один до одного. Ще свіжі, ясні, слизькі від роси шапочки, накраплювані темними цятками. Під капелюхом білий ніжний хвартушок покриває шийку гриба. А все купками, зрідка тільки де-не-де по одному.

— Так он воно як! То нелегка праця!

— А ви чого хотіли? Того тижня я ходив на гриби, а як вернувся, то спина так боліла, що два дні не міг випростуватись. Грілки треба було прикладати та ще й розтирати.

— Буде ж нам, буде! А я думала, що воно так, як у нас, за школою. Великі ясні шапки видно здалеку, нічого за ними повзати.

— Бо то ранні, їх називають літні — ці великі, ясноголові, що ростуть такими великими купами. Є і в нас такі, але, поперше, їх пора вже минула. Та й ваші теж уже не родяться тепер. Подруге, вони не такі смачні, і не такий у них запах, як у цих зимових. Зберігати на зиму тільки оці зимові варто. Те саме, коли хто любить сушені.

Так господар навчав нас грибової мудрости. А нам здавалося, що знаємо все.

Смеркалося, як ми виходили з лісу.

— Поспішаймо, Тамаро! — я просила подругу. — На дорогах уже сутінки, а ми не дуже тут орієнтуємось. Ще заблудимо. А втім, у мене ж доповідь! Перед тим мені ще треба заїхати до сестри, завезти їй опеньки. Коли то буде?

— Поспішимо — поспіємо! — запевнювала Тамара. Вона молодша, очі в неї добрі, і вона кращий водій свого Пеша. А ми обидвоє з Карусем трохи підтоптані.

Круті дороги та ще в сутінках і справді завдали нам мороки. Доводилось зупинятися тричі біля фарм та розпитувати дороги. Дивились на нас підозріло: що роблять дві жінки та ще й у двох автах серед піль уночі? Вони не знали, що, виїхавши на Велику Дорогу, ми зараз розстанемось, бо Тамарі припадає інша дорога, як мені.

Нарешті виїхали на відому нам з назви дорогу Метамора і вже нею дісталися до Великої Дороги. Тамара затрубила декілька разів, прощаючи мене, і зникла за поворотом. Ми ж обидвоє з Карусем в’їхали на асфальт і зідхнули з полегшею. Дорога вже проста, і за нами вже м’які сільські дороги, з ямами та закрутами.