Розділ «На диких полях»

Я поглядала на годинник, час йшов. Алеж моя доповідь!? Уже півгодини тому я повинна була почати.

— … коли ще за десять хвилин нікого не буде…

На бічній дорозі, звідкіля приїхав попередній водій, замиготіли світла. Вони й не зникли там, у лісі, а стали наближуватись до нас. Я стала давати знак рукою, що потребую помочі. З авта вийшов молодий чоловік, темна, гладко причесана чуприна, ввічливі карі очі. Можна було мати довір’я. Я розказала йому, що трапилось, як і про те, що просила стрічного, щоб допоміг. Оце вже півгодини тому…

Без вагання я пересіла в його авто, і ми поїхали до містечка. По дорозі він розказував мені автомобільні пригоди, і ми з них сміялися. Був студентом університету, заскочив до батька на кінець тижня. Алеж, чому той чоловік не поладнав справи?

Ми спинились перед станцією, і мій товариш розповів, у чому справа.

— Так, я знав, що якась жінка чекає без газу та ще й поблизу Веселої Гостинниці. Думав, що хтось їй допоможе. Сам не можу залишити станції, бо я один — мій помічник поїхав у терен.

— Врешті той чоловік узяв у мене баньку з газом і поїхав — уже з півгодини тому. Повинен там бути.

Для певности ми взяли ще одну баньку й повернулись туди, звідкіля приїхали.

— Мені страшно прикро, що вас турбую, — оправдувалась я. — Але я щаслива, що ви мені допомагаєте.

— Ну, так. Жінка, сама, вночі…

Біля Каруся стояв чоловік з банькою в руці. Був лихий.

— Я тут ходжу, заглядаю, а вас немає, ви собі з хлопцем гуляти поїхали! Шкода мого часу!

Його очі дивилися пронизливо, вперто.

Я стала виправдуватись, що поспішаю, що не знала, чи хто із станції приїде, тож скористала з того, що цей джентлмен…

Я заплатила йому за газ і за витрачений час. Він пішов поволі до свого воза. За ним потягся запах горілки…

— Зайшов по дорозі напитись, — сказав мій товариш, наливаючи газу. — Щастя, що ви не опинились на його ласці!

Молодий пан не лише допоміг мені пустити авто в рух, але й супроводив мене знову до Оксфорду.

— Різне може трапитись у дорозі. Але до того чоловіка в мене немає довір’я. Хто знає, чи десь не чатує на вас, — говорив, прощаючись зі мною.

Було так гарно зустріти в дорозі когось увічливого, милого й приязного. Я жалкувала, що не можемо їхати разом в одному авті. Але й так було мені приємно спостерігати в дзеркалі його віз, що їхав слідком за мною. На станції, куди я заїхала набрати газу, він попрощався гудком та вернувся туди, звідкіля приїхав. Мав їхати до дядька у сусідній оселі.

Привіт вам, милі, добрі водії, що, не шкодуючи часу й зусиль, рятуєте подорожніх! Так часто бачимо, що хтось стоїть край дороги та дає розпачливі знаки. Чи багато подорожніх зупиниться й допоможе йому?