Розділ «ДИВАКИ Повість»

— Куди то школярі йдуть? Такий мороз, а вони…

— Де? — схопився Олег.

Прохукав у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір.

Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату.

“У сад ідуть”, — здогадався Олег.

Коли школярі поминули двір, Олег залишив віконце й знову ліг на черені.

І перемога не принесла радості, усі поодверталися. Вважають його, мабуть, за негідника…

“Стривай! — підвівся раптом Олег. — А що коли?.. Авжеж, авжеж, так і зроблю!..”

Миттю злетів із печі, почав швидко одягатись.

— О! Куди ти? — спитала мати.

— Треба, мамо, треба… — мовив заклопотано й вискочив з хати. “Що з ним сьогодні коїться? — здвигнула плечима. — Як неприкаяний”.

Вхопивши на ганку мітлу, Олег вибіг за ворота, крикнув щосили:

— Хло-опці!

Вони зупинилися.

— Підожді-іть мене! — замахав мітлою.

Стояли, перезираючись здивовано.

Олег, провалюючись по коліна в снігу, мчав до гурту. Як наздогнав, одразу й підступив до Миколи. Задиханий, розчервонілий.

— І я з вами піду! — випалив рішуче. — Ти, Миколо, на мене не гнівайся… І ви, хлопці… Ну, вийшло так… Тоді не подумав… Одне слово — ти, Миколо, їдь на районні змагання.

Микола хотів щось заперечити, та Олег не дав, схопив його за руку:

— І не відмовляйся! Ти ж краще за мене біг. Законно! Я так і Петру Денисовичу скажу. Тільки дивись, там уже не шукай собі якихось нових дверей…