Розділ «ДИВАКИ Повість»

Мовчки оглянули зірвану переправу. Потім низький на зріст, худющий, в пенсне (“Мабуть, найстарший”, — вирішив хлопець) показав рукою на протилежний берег і прогерготав щось до такого ж худого, тільки цибатого. Той погодився з ним, кивнув головою.

Павлик весь час, доки не пішли фашисти, стояв нерухомий, принишклий, по коліна в холодній воді, наче один із стовпців, що під причалом. Навіть маленькі рибки думали, що він неживий: підпливали табунцем до самих ніг і лоскотали своїми ротиками.

Назад пробирався крутими схилами і думав, що неодмінно треба розповісти про все батькові. Хоча із розмови німців і не добрав нічого, одначе догадувався: вороги щось затівають.

Задиханий, вибіг з-за пожовклого куща бузини, глянув у двір і… позадкував — там стояли ті самі офіцери.

— …Непереможній німецькій армії потрібні човни, — говорив цибатий уже по-українськи до батька, що сидів, як і раніше, на дровітні з сокирою в одній руці і веслом у другій. — Ти повинен їх дістати.

— Гм… Дістати човни, кажеш? — навіть не глянувши на фашиста, перепитав батько.

— Так. Нам говорили, ти знаєш, де вони заховані.

— Бач, яка рахуба, уже хтось говорив…

— Ну, то як, човни будуть? — не терпілося цибатому.

— Човни, кажеш? Е, голубчику, човнів немає.

— Де ж вони?

— Отак би зразу й питав. Скажу, чого вже там, — і в батька незвичайно заблищали очі, а Павликові аж дух захопило.

“Невже скаже, невже скаже? — хвилювався. — Це ж їм треба, мабуть, через річку переправлятися”, — майнув здогад.

— Бачиш, он берег, — примруживши око, показав за річку сокирищем батько. — Там от, човни там, піди й візьми…

Цибатий отетерів. А ті, що досі тупцювали збоку і прислухалися до розмови, загули, мов джмелі, й підступили до дровітні.

— Не дурій, чоловіче! Човни тут, ми знаємо… Німецька армія панькатися з тобою не буде… — Ра-аз — і на шибеницю! А поможеш — ми тобі заплатимо.

— Я, я, — підтвердив офіцер із повним ротом вставлених зубів.

— Не треба мені вашої платні. Спасибі за ласку, — мовив батько. — Тільки човни, я ж вам сказав, хлопці забрали.

Найстарший поправив на носі пенсне, щось сказав цибатому. Той зацьвохкав нервово замашним прутом по блискучій короткій халяві чобота і підійшов ближче до батька.

— Вставай! — штовхнув у плече ногою. — 3 тобою говорить німецький офіцер.