Розділ «ДИВАКИ Повість»

— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.

Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…

Усе виразніше вимальовується із снігової каламуті Олегова постать.

“Ще, ще наляж!..” — підганяв себе Микола.

Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…

Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.

Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.

“Натисни, натисни ще трохи!..” — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.

Та прогаяний час не повернути.

— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.

То Олегові, переможцеві.

Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги.

Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував…

І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга:

— Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно!

— Що неправильно? — не зрозумів Микола.

— Неправильно, що Олег переможець.

— Він же першим прийшов…

— Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник!

Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення.