Розділ «ДИВАКИ Повість»

— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…

— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.

— Підожди, я сірнички принесу.

— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш?

— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.

І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.

Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.

Кинув бабусі тихе “до побачення”, вбіг у ближній двір.

Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.

Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю й подався слідом. “Ага, і черевички несе, — помітив Олег у неї в руках невеликий пакунок. — Стривай, знатимеш, як обманювати!”

Біля воріт школи Світлана зупинилась і глянула навкруги.

Олег сховався за стовбуром клена.

Вікна в школі палали яскравим вогнем, світло від них простяглося до самої ковзанки, навколо іскрився сніг. Чути було музику, галас.

— Світлано! — гукнув, коли вона порівнялася з ганком.

Дівчина повернулася на голос.

— Олег, ти?.. — здивувалася.

— Ні, не я, — сказав презирливо. — Султан турецький. То як — “самій неохота”?.. І не соромно тобі?.. Чого ж мовчиш? А мені, бач, дорікала — совісті немає. Отакі ви всі. Прикидатися тільки вмієте… Ну, йди танцюй, вихваляйся своїми черевичками.

Губи Світлани затремтіли.

— На! — тицьнула Олегові до рук пакунок і схилилася на бильця ганку.

Олег не втримав пакунка — він розгорнувся.