Розділ «Частина перша»

– Дивіться! – розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. – Дуже вдячний… Приємне знайомство! – Він захопив з десяток сигарет. – Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.

Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.

– Ходімо в ту кімнату, – запропонував Ізволін, – поторгуємось за акордеон.

Увійшла Пелагія Стратонівна.

– Темно вже, – промовила вона. – Вікна завісити чи що?

– Завісь, завісь, – погодився Ізволін. – Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.

Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.

Денис Макарович заговорив про свого сусіда – Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з’явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка – перекладачка гестапо.

– Небезпечне сусідство… – похитав головою Ожогін.

– Аніскільки!

Ожогін здивовано підняв брови,

Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.

– От друг Тряскіна – горбань – більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.

– До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? – спитав раптом Денис Макарович.

Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.

– Хіба вже стежать? – у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.

Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.

– Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, – сказав він. – Якщо німців, то не знаю; а якщо наших – то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, – продовжував Денис Макарович, – нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з’явилися нові квартиранти. Ясно?

… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.

Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім – Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.