Розділ «Частина перша»

Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко – так звали бійця – остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.

Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.

– Важко вам? – тихо спитала вона.

– Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… – Василь жартівливо підморгнув. – Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.

Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.

– Ось! – сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.

– Ну й молодець! – похвалив Василь. – Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!

– Ти чого це не вітаєшся зі мною? – Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. – Ходімо, – додала вона, – Денис Макарович чекає.

Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.

– І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, – промовила вона голосно.

Здивований Ігорьок зупинився.

– Що ви сказали, тьотю Полю?

– Я? – зніяковіла жінка. – Я кажу, що от ми і прийшли.

Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.

Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів’ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.

Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.

Інокентій Степанович Кривов’яз здригнувся і прокинувся.

– Тьху, чорт! – спересердя вилаявся він. – Невже заснув?

Машинально застебнувши кожанку, Кривов’яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.

– Погано! – з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.