Талан (скорочено)

Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку...

Палажка. Зараз.

П а л а ж к а приносять шкатулку.

ЯВА 4

Лучицька й Палажка.

Лучицька (відімкнула, розглядає речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли.. Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітхає). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно від голів,— так у мене руки й ноги подубіли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потім розійшлася...І-і, Господи, який же ґвалт знявся, а в мене від захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітхає). А ось дукач і ці перли від нього, від мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притискає до серця й цілує).

Палажка (бурчить). Всі вони — пси, поки оженяться!

Лучицька (провела по волоссі рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...

Палажка. А там іще в тій скрині скільки срібного посуду й вінків!

Лучицька. Бачите, моя рідненька, ми не злидні, і в нас є своє, надбане чесно,— так ви отій причепенді й відкажіть, що я не від нужди на їх гіркий хліб перейшла.

Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своїх хлібах.

Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх!

Палажка. Ото ж тільки й горе! (Вийшла).

Лучицька (уклавши речі, вийняла засушені листки із зшитка). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя, а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі: почеркані, пописані! (Розбирає аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за неї боліла душею... І не сподівалася тоді, що сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано співає, немов з ролі).

Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається!

ЯВА 5

Лучицька й Олена Миколаївна.

Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, :невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

Лучицька (заметушившись, закриває листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила. Садитесь! (Підкочує їй крісло).

Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.