Талан (скорочено)

Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла.

Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілося цієї комедії... не знаю, для чого.

Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; -я заклялася, що тільки тоді зв'яжу тебе, коли впевнюся, розумієш, упевнюся, що не буду тобі каменем...

Квітка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш. Та, нарешті, пізно й питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємося хоч завтра.

Лучицька. Ні, ні! Це зняло б неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалася, що ми її ошукали. Це вразило б її смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час — ми поправимо.

Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: це образа моїй честі! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пізно! (Встає).

Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...

Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...

Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно... Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі.

Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх грудях ціле море сили й жадоби мирові послужити і знати, що тієї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всі шляхи твої переорані і що деякі з них сам переорав...

Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І від матері так би не залежав.

Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не піду — нездатний.

Лучицька (тривожно, зі сльозами). Та й я на дорозі...

Квітка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тільки себе гризеш і другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надія... Я подався до земства і от-от жду відповіді.

Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти від мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...

Квітка (берерушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу!

Лучицька. Таки йдеш?

Квітка. Таки йду. (Пішов).

Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зі мною! Я йому чужою стаю, а може й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квіти, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолі). Невже кінець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я і того мені вбачається все хмурим. Він же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про інше... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку й сіла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою?

П а л а ж к а. Тут, моя дитино!