Отак i пишу

Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а

хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), — от і вийшло, кажуть, дуже

смішно.

«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я

певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач

обов'язково десь, колись, — не тепер, так у четвер, — запротестував би... Читача не обдуриш! За

десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.

Я розповів про те, чому я написав «Зенітку».

Як я її написав?

Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало

побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну

на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську

армію, а раптом комусь спаде на думку, що я — аж подумати страшно! — недооцінюю труднощів

боротьби.

Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю —

таран — я воджу до тарана дідом бабиної спідниці?

Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи

не може таке трапитися?..

А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?

Вирішив писати!