Думи мої, думи мої...

грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського!

Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте? Ні, свідомо! Я дивився в очі

возному — Золотаренкові, і я бачив, він розуміє те, що робить. І я радів. Я радів тому, що

я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких

Золотаренків, у нашого народу! Які ж ми багаті!

Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко) Виборний (Моровщик), Терпелиха

(Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).

Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! Поки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до

«Наталки», за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!

Російська література.

Пушкін, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Остро'вський, Горький.

Преклоняюсь...

А преклоняючись, хочу, щоб їх — усіх!!! — знав народ руський.

Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників!

Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!

А їх же треба знати!

Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах), великий труд берегти їх, їхні традиції, — та треба ж уже вперед! Інакше вони образяться!

Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.

Що зробив, по-моєму, Твардовський?

Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате!