Думи мої, думи мої...

Народ знає партію... А партія знає, коли стріху замінити на щось інше... Але партія

ніколи із стріхи не кепкувала...

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, — вона вже

сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє... Обсиплеться...

Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150-ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять

Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!

Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського!

Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» — і в руській, і в

німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський «лорд-мер» квітне.

Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало щастя — одкрити мітинг

150-ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, — я бачу в його очах радість.

А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете! Ні! Він хоче, щоб усі

радувались, як радується він! Котляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста

Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, — і от він, він

наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це

все «как должноє», бо він — народ! Він — молодий, веселий, «искрящийся», бо він —