Думи мої, думи мої...

Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не

люблю?

Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих

штанів, — це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх, як це

роблять декотрі із тих, которі «знають» український народ.

Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.

А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього

це будні... Як жнива, як косовиця, як молотьба!

А ми — ах! ах!

Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.

І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» — все це відійшло, все це —

колись, та — трясця його матері! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому

цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й

скаже: «Одійди, — не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене

заперечуючи, гроші заробляєш...»