Думи мої, думи мої...

З січня, 49. Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на

Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і

навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий

дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її

поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним

за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний.

30 січня, 49. Іван Сидорович Їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!

Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому) — свіжий, ясний, творчий!

Що, дорогі тт. художники?!

Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!

Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича,

— як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич... От уже в кому

втілилося горьківське: «Талант — робота!»

Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!

І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.