Думи мої, думи мої...

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму

людиною.

Ну, як же не радуватися?!

І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть

свого народу!

Як радісно бачити таку людину!

А Іван Іванович Кальченко!

А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор-отіатр!

Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева

революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було?

Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна — стара дружба це дозволяє), а

говорить на моє: «Як, Миша?»

— Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам'ятаючи колишню нашу

дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він...