Думи мої, думи мої...

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього... Що б мені

сказали?!

Та мене б убили! Та знищили б!

Вишня — украв! Ой-ой-ой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог!

— не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні — я не знаю... Я не

хотів бути похожим на інших...

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я

нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя

була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив...

Наслідував я когось?

Свідомо — ні!

Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю...

Але — їй-богу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркуша

паперу, як до незайманої дівчини... Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша

порушити...

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я