Якось так трапилося, що підійшли ми після ранкової зорьки до ожереду, і ні в кого з нас не було ні пера, ні пуху.
В таких випадках ми ж знаємо, що всі охотники це роблять: підраховують незнайдені качки.
Така вже в них традиція.
Кожний із нас не знайшов щонайменше п'ять-шість крижнів, штук по троє чирят та по одній широконосці…
Всі ж на одному озері полювали, тому й випадки були один до одного:
— Вдарив, знаєте, — ну, вона грудкою на землю і недалечко й упала! Шукавшукав, шукавшукав — нема! Трава густа, висока! Нічого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка — був би оце я і з пером, і з пухом! Та ще з яким! Ні одного промаху! Ех!
І так кожний.
Ну, посумували, позітхали, та що поробиш. Єсть іще ж вечірня зорька, може ж, вона щасливіша буде.
Лежимо під ожередом, розмовляємо.
Хтось із нас, — не знаю вже з якого приводу, — згадав, як він колись гагару стріляв.
Дідок один, — хто й зна звідкіля він до нашої кумпанії прибився, — і собі встряв у розмову:
— Стріляв, — каже, — і я колись гагару! Жив я ще тоді у Вовчанському в'єзді! Ой, звір, ой, звір — гагара! Собака в мене був, ох, і собака, гончий собака! Так він й ув'язався за гагарою! Гонить і гонить, гонить і гонить! А я на горбочку стою і все бачу! Вона не дуже й тікала. Стане, собака до неї підбіжить, а вона тільки зубами — клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, і собака! На вовка верхи сідав! А гагари не бере! Нагнавтаки на мене, я вистрілив, з неї вроді дим пішов, а не впала, подалась далі й зникла… А собака все по слідах гонить! Насилу я його впіймав! Гагара, так воно таке — ніби й лисиця, ніби й вовк. Я панові розказував, — а пан учений у нас був, — у предводителях ходив, — так він казав, що то вона забігла до нас із тої землі,— як пак вона? — та ота, що там Ярусалимгород стоїть! Та, боже мій, іще ж жінка Каленика Тимофійовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, — так вона туди їздила, та й розказувала, як та місцевість зветься. А я й забув… Стріляв, стріляв і я гагару! Чудний звір, на наших не схожий. Що ні, то ні!
Посміялися ми з дідової гагари.
Але ніхто з нас із ним не сперечався!
Навіщо, скажіть, сперечатися, навіщо розчаровувати симпатичного дідуся, який, може, вже років із сорок розповідає в кумпанії, як він гагару стріляв.
Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звір, а птиця, та навряд чи він вам повірить.
Та, може, й краще, що не повірить: ще десь розповідатиме, ще десь, значить, кумпанія буде весело реготатися…
Хай розказує!
Чимало таких «гагар» трапляється в цікавім романтичнопригодницькім мисливськім життібутті.
Гагара, розуміється, птиця.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 3. Усмішки, фейлетони, гуморески 1944—1950» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ“ на сторінці 66. Приємного читання.