Розділ «МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»

Одне слово, щоб довго не говорити, згоріла тої ночі нашого пана якономія, а ми з дідом опинилися аж ув Основі, працювали на виноградниках, а потім у ці місця прибилися та тут уже й отаборилися.

Батьки мої з братами та з сестрами на Дальній Схід подалися, десь аж на Амурі опинилися, а я з дідом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас і баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потім і діда…

Замовк дід і замислився, замислився…

Покотилася з неба зоря, заревів бугай у Казначейському лимані, вдарила під кугою щука.

— Ач б'є! Ач, як б'є! — мотнув бородою дід.

— А коли ж уже про щуку, діду? Про Сіркову? — Гордій Іванович до діда.

— А ти не перебаранчай! — сердито огризнувся дід. — Ти слухай!

Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навіть плюскоту джерельного струменя, не шаруділи очерети, не викидалася риба. І ми ніби не дихали.

Раптом крик: «Кококо! Кгргргргр!!» — залопотіли крила, і сонний півень зірвався з верби й упав на Гордія Івановича.

— Бий тебе сила божа! — підскочив Гордій Іванович. — Звідки він тут?

— Здох би він йому! — вилаявся дід Круча. — То сторожові кури на вербі ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!

— Дивись, налякав як, гемонський півень! І знову тиша, тихо, тихо…

— …Так ото, значить, і попливли ми на човні з дідом, — почав дід Круча, — у річку в Басанку. У Дідовому лимані в нас ятері стояли. Так ми, було, потрусимо ятері, а тоді й балуємося на щук у Басанці, на живця… А ковбані там глибочезні є! Там така є ковбаня — сажнів, мабуть, із п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а леска — у двадцять п'ять волосин. Тоді ще капронів ми не знали, а самі леску плели з кінського хвоста. В степових коней, що в табунах довго ходили, добряча волосінь була — міцна, замашна і у воді непомітна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нічого дивовижного, що раптом поплав пірнув. Підсік я. А дід — поруч. Підсів, значить, смикнув, — і згадав чорта: за корч зачепилося. Дід не любив на воді чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає: «Чо ж не тягнеш?» — «Чепа, — кажу, — корч!» Та як смикну! А воно мене як смикне, — так я стовпцем у воду. Виринув та до діда: «Рят…» — а воно мене як смикне — я знов пірнув! Дід штани з себе та в воду мене рятувати. Виринув я з води, а дід мене за руку, а сам за вербу держиться, — верба на березі аж до води віти похилила. І от вам отака чортівня: я вудку держу, дід одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе…

— Та що ж водить? — не витримав Гордій Іванович.

— Та ти слухай, — одмахнувся дід. — Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, що рука тріщить. Дід кричить: «Тягни! Підтягуй!» А я не можу, не підтягну! З півгодини отак воно нас водило! Аж ось ніби піддалось! Іде! Я його все хочу із води виважити, щоб повітря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вроді мура коров'яча морда, тільки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило, та як шугоне назад, трохитрохи я вудки не випустив. І знову почалося: водить та й водить… Не знаю, що вже тому дідові спричинилося, — чи змерз, чи щось інше, — та тільки він у крик: «Пустю! Пустю, їйбогу, пустю! Не можу!» — «Держіться, — кричу, — може ж воно уходиться?» — «Та пускай! — дід кричить. — Бо воно нас обох потопить!» І таке — хто й зна що й робиться! Та ось ізза рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Підпливає: «Що таке?» — «Рятуй, Микито!» — ми з дідом до нього. А воно якраз знову вгору йде, морду витикає… «Бий, Микито, веслом! Бий!» Микита як уріже його веслом межи очі,— вивернулося воно на воді. Дивимося — щука! Ну, як теля завбільшки. Вигорнули ми її на берег, одтягли подалі від води… Ох, і страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тільки безрога. Ночви ікри ми з неї випустили… Он яка щука!

— А звідки видно, що вона Сіркова? — запитав Гордій Іванович.

— Звідки? А в неї отам над очима, ніби на лобі впоперек вроді літера «Си»… Сірко, значить… Мічена.

— Щось ви, діду Кручо, такого тут набуравили… «Си»… Літера. Сірко щуку в морі бачив, а це он аж де, в Басанці… Чого ту щуку приперло з моря аж у Басаику? Та й коли той Сірко був, а коли ви з дідом щуку витягли?! Казку десь чули, діду?

— А ти хіба не читав, у книгах написано, що в Москві оце не так давно впіймали щуку, а на ній кільце, а на кільці напис, що, мовляв, сію щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста літ щуці! А Сірко — це не так уже й давно, і двохсот літ нема! А ти не віриш?!

«…Великі,— сам собі я подумав, — щуки бувають на світі! Три пуди й фунт! Історичні щуки!»