Розділ «МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»

Так ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Килина на острівець заганяти діда додому.

— Доки ти мене мучитимеш? — кинузся до баби дід. Баба Килина діда по тім'ю ціпком! Дід — у непритомі!

Баба на нього — цеберку води! Дід схопився — і тікати! А в голові ще в діда як слід не вияснилося, — він у воду. А там — ковбаня! Потонув дід — тільки бульбашки на тім місці пішли.

З того часу й прозивають цей лиман Дідовим лиманом.

Давно це було. Вже й острівця того нема — у воду осів, а ще й досі на тім місці, де пірнув дід Ступак, як придивитися, то і досі там бульбашки з дна підносяться…

— Ну, а з бабою Килиною що?

— А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У відьми пошилася! Довгенько на мітлі отам побіля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потім до Києва на Лису гору подалася. За головну відьму, кажуть, на Лисій горі правила. Ото, як було справляється на Лисій горі відьомський шабаш, так частогусто чувся найдужчий голос, — різко отак заспіва, заспіва, заспіва, а потім і виведе, ніби бугай з поросям, — то баба Килина! А ото років із десять тому приїздив до нас із Херсона лектор, так казав, що відьом уже й на Лисій горі зничтожено, вже тепер там самі забобони залишилися! А що воно за штука оті забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, біля церкви, як я ото у великий піст говів, що то ніби антирелігійна пропаганда! Могло бути!

Це так про Дідів лиман дід Кирюха з Маячки розповідає.

— Та що ви його слухаєте? — пихкає люлькою дід Круча. — Верзе чорті й що! І хто б ото йому повірив, що баба діда втопила?! Та не народилася ще й ніколи в світі не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покійниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобіт не заховала та на піч мене не загнала, — я б її був порішив! І не квакнула б! А так своєю смертю померла! Бачили ми таких бабів!

— А де ж, діду Сіркова Івана щука, на три пуди з фунтом? — запитав у діда Кручі Гордій Іванович.

Дід Круча подивився на небо, позіхнув, перехрестивши рота:

— Побілішав, дивіться он, уже Чумацький Шлях! І Волосожар геть он аж куди відкотився! Давайте подрімаємо! Осьось уже й на світ благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.

…Дід Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльці нігтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разів із п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув і почав:

— Було це… Та ще мій дід покійний, царство їм небесне, живі були. Щоб не збрехати, було це якраз отоді, як вийшло замиреніє з Гапонією (Японію дід Круча уперто називав Гапонією, а японців — гапонцями). Почали в нас тоді, пам'ятаю, панські якономії палити. То там у степу пан горить, то там… Та й у нас була панська якономія… Я родом не тутешній, я звідти, аж ізза Чаплинки, туди ближче до Таврії… Мені вже тоді на призов повернуло. От дід і кажуть:

— Що ж воно оце на світі робиться?! Скрізь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?

Подивилися дід на мене, а я на діда, а потім дід і кажуть бабі:

— Ти, Федосько, хліба нам у торбину поклади, хлібин зо дві, та цибулин з десяток, солі, підемо ми з Ваньком (мене Іваном кличуть) сіткою перепели ловити.

— А навіщо ж вам аж дві хлібини? — запитує баба.

— Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелів та, може, аж до Олешок на базар понесемо, в Олешках, кажуть, німці за перепели добрі гроші дають!

Дід говорять, а самі й не посміхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.