Розділ «МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»

— А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанєєв. Професор він був, чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да… Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене питає,— а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не інакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, — вже поласував гусячим м'ясом, і на гусака він піде обов'язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язані налигачі, прип'яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихотихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вроді тої пісні недочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде.» Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це яаак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне, та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я панові,— налигача до осокора прив'язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!

— А далі що? — не витримав я. — Ну, водите, а далі?

— Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили…

— Та швидше вже, діду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?

— Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собі та й водимо…

— Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а далі?..

— Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! їйбо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?

— Гусак?

— Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

— А що ж там таке страшне було?

— Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетергордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — нема Джоя… Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!»

— Як, — питаю я, — не знайдеться? Адже ж знайшовся! — кажу.

— Як ізнайшовся? — підскочив пан. — Де ж він?

— Та ви ж його, пане, самі з'їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли! — Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув.

— А ви, діду Паньку, часом не той… не бребре, що сом собаку проковтнув?

— Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфімській губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш…

— А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

— Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєшь, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться.