Розділ «МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину? —

та й замовкли.

Позіхнули й сказали один одному:

— Будемо, мабуть, спати! А гускаказарка з нами. Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м'якому вагоні.

Приятель таки додумався.

— Я, — каже, — візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше — сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

— Ну, — кажу, — добре! Полягали.

Прокинувся я вранці, дивлюсь — сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?

— Чого, — питаю, — такої сумної та ще й зранку? Приятель, нічого не кажучи, простягає позад себе руку,

щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.

— Упокоїлась? — питаю. — Як же це так?

— Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже міцно, — скорше сторожко я сплю! І от бачиш!

— Та бачу, — кажу. — То й ти співав би вже:

Чом вас лихо не приспало,

Як я дику гуску?

Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго.