— Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звір дуже мудрящий і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері силусиленну, а щоб хоч одну встрелити, та тактаки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, ма'тьтаки, після гапонської! Тактак, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив він…
— Ну, й настріляв? — з цікавістю запитали ми.
— Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосіб.
Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.
Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана…
Поставили ми її в неділю.
А на другу неділю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір.
— Гуси вже, — каже мені приятель, — появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летючи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо? — питає приятель. — Жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?
— Сідай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.
— Добре!
Так ото ми й вирішили.
Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!
Перед світом вийшли.
Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок — змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки кінець кінцем поцілив…
Одвіз я його до бочки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 3. Усмішки, фейлетони, гуморески 1944—1950» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ“ на сторінці 110. Приємного читання.