ЯКБИ МОЯ БАБУСЯ ВСТАЛИ
Давненько це було. Років сорок тому. Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхаз на канікули додому на благословенну Полтавщину. Бабуся ще моя тоді були живі.
Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір'я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в одній недране, а в другім — уже дране пір'я.
А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.
От бабуся мені й кажуть:
— Ідеш уже, синочку, скоро.
— Їду, — кажу, — бабусю.
— Знову до Києва?
— До Києва, — кажу, — бабусю.
Замислились моя бабуся та й тяжхо зітхнули. А потім і кажуть:
— А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачилз. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки.
— Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.
— А назад же як я без тебе?
— Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам' висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!
— Та боязко якось.
Умовив я таки бабусю їхати до Києва. Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали.
Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.
Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.
Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, — бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.
— Не поїду, — плачуть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 3. Усмішки, фейлетони, гуморески 1944—1950» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВЕСНА-КРАСНА“ на сторінці 23. Приємного читання.