Розділ «ВЕСНА-КРАСНА»

Хай царствують моя бабуся!

Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.

РЕКОРДСМЕН

Діялося це не на Радянській Україні. Говоримо про це зразу, а то ще хтось подумає,— чи не про мене, мовляв, моча мовиться.

Довелося оце мені трохи поподорожувати.

От і заїхав я на якусь таку землю, що й сам не допойму, чия вона.

Зовсім ніби щось незнайоме: ставки, понад ставками верби, далі лани, ліси, ярки, села, міста, цукроварні, там десь гори, а там луки…

Посередині тієї землі річка тече, назва в неї якась чудернацька, що ніяк на наші не скидається: спереду «Дні», а ззаду «про».

Ну, садки, вишеньки, чорнобривці,— це як і в нас.

Люди такі, як і в нас: дві руки, дві ноги і клунок. Це як у поїзді.

А як у місті — то дві руки, дві ноги й щось у руках плетене. Як вони його звуть, не вимовлю: чи то «воська», чи то «фоська».

А як на полі, так у них у руках (було це на весні) або тракторна баранка, або ручка від сіялки, або сапачка, або лопата, або повід од недоуздка, або налигач, або чепіга…

Частував мене голова однієї артілі. Випили ми, значить, закусили. Потім, значить, закусили, випили.

Співати там народ не вміє, так що хазяїн уже за щоку взявся й розпочав: «Ой ти, Галю», але я його спинив:

— Пожди, — кажу. — Так, як у нас співають, ти, — кажу, — все одно не заспіваєш, давай краще поговоримо.

— Давай, — каже.

— Як, — питаю, — живете?

Він якось чудернацько підняв угору великий палець правої руки, подержав так його трохи та й каже:

— Во!

Що воно значить, пояснити не берусь, бо в нас так не роблять.