Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

— А так. Мокру мануфактуру продають… А воно мокрий аршин — довгий аршин… Віз, а сонце припекло, аршин і покоротшав… І нема тепер п'ятдесят аршин… А ти кажеш: «Дорого…»

Отаке в нас було… І є отаке в нас і досі… Так от тепер, щоб такого не було… Тяжко це, та нічого не зробиш: треба щось робити… Бо вже так почало «всихати», що як не візьмемся як слід за цю справу — самі повсихаємо.

«ПІДКАЧАЛА»

Розкажу я вам, братця, яка трагічна пригода сталася в одному дуже кооперативному місті.

Старовинне таке було собі (та й досі, положим, воно є!) місто… І кооперація в тому місті квітла буйно та розложисто… Та було там усе, чому бути слід у всякому дуже кооперативному місті… Не «шлях» у тому місті «до соціалізму» був, а паркет. Не йди, а пливи.

Так от… Було собі отакео, як бачите, місто…

І замаячило в тому місті одного разу гасло:

«Жінку до кооперації!»

Його, те гасло, й підхопили:

— Ай справді! «Соціалістична республіка»… «Дорогу жінці»… «Міжнародний жіночий день…» Кожна кухозарка повинна вміти керувати державою… Треба, братця, й нам! Що ж ми, не громадяни республіки соціалістичної, чи що?! Проведемо!

А в місті тім та була собі жінка, вчителька, що дуже кооперацією цікавилася і на кооперації таки непогано й зналася… І взагалі в громадському житті тая жінка неабияку роль відігравала: вона й по дитячих будинках, і по охматдитах, і по «каплях молока»… Енергійна і розумна…

Можна й на ім'я назвати: Катерина Петровна Григоренкова її звали…

І залунало в кооперативних колах:

— Катерину Петровну на члена правління райспоживспілки! її!

Вибрали…

А на першому засіданні нового правління хтось пустив:

— А що, як ми Катерину Петровну та на завідателя торговельним відділом?! Га?!

А чоловіки зразу поміж себе:

— Шушушутшу! А давай!! І призначили.

Катерина Петровна погодилась: