Розділ «Усмішки театральні»

Хор. Здаля приємний. Талановитий народ хор. Оце перед вами, приміром, військо… Через п'ять хвилин накидають на себе мантії — вже бояри… Ще хвилин через п'ять — уже половці… І скрізь — як у себе вдома.

Диригував І. О. Паліцин. Оркестра його слухає. Та й не дивно — прізвище ж для оркестри підходяще.

А опера — річ прекрасна взагалі. Облагороджує… Біг додому, споткнувся, ледве нога не одскочила… І не вилаявся, в заспівав:

— Так кооли ж уже горкомхоз улииці поолагодить?

Сопраном драматичним заспівав…

«СКАЗКИ ГОФМАНА»

«Сказки Гофмана» належать до тих опер, до яких опер належать і інші опери… Офенбах належить до тих композиторів, до яких композиторів належать і інші композитори.

Музика в «Сказках Гофмана» не можна сказать, щоб була серйозною оперовою музикою, але не можна сказать, щоб вона була й не серйозною оперовою музикою. Оркестровка її скомпонована так, що не можна до неї підходити з яки*мось критерієм, але без критерія до неї так само не можна підходити…

Є в ній чимало моментів, що в своїм симптоМокомгоіексі складають цілу оперу, а, з другого боку, і всю оперу можна розікласти на окремі моменти.

Так що з цього боку, як бачите, постановки «Сказок Гофмана» в Державнім Оперовім театрі можна привітати, хоч є в репертуарі ще чимало опер, які так само можна було б поставити. Отже, з цього боку постановку «Сказок Гофмана» на нашій сцені навряд чи можна вітати.

На наш погляд, постановку цю можна вітати, не вітати. Сюжет в опері можна окреслити двома словами. Це є так званий оперовий сюжет. Зміст його:

«Ох, ох!

Та й не люби трьох».

«Не люби трьох», або з того може вийти ціла театральна подія в Харкові.

Гофман цього не послухавсь, закохався по черзі в трьох: в Олімпію, в Джульєтту й в Антонію… Через це — Олімпію поламали й викинули Гофманові її праву ногу, Джульєтта на човні «дьору дала», а нещасна Антонія за 15 хвилин згоріла з скоротечних сухот, на радість Міракля й на горе її нещасного батька Креспеля…

А сам герой цього лиха, Гофман, опинився в шинку п'яний, як дим… Йому й баркаролу грають, йому й приятелі співають, а він сердега лежить у кріслі і «ні папа, ні мама». Перебрав.

На цім опера й кінчається, на радість візників, що обліпили Державну Оперу, як мухи галанський сир…

Гофмана співав Сабінін. У Сабібіна є голос. Тенором той голос називається… Є в Сабініна ще, крім тенора, душа, умілість, драматичний хист і золоті зуби. Дивишся на нього й думаєш: такий ніжний, такий хороший — і такий «душі жіночої погубитель»… І то ще нічого, що на сцені три пропало. В партері так само бачив одну, що весь час совалась та все: «Ах! Ах!»

Маєте — четверту… А хіба я всіх помітив?!

М. Е. деТесайр Олімпію співала. Ляльку. А ви знаєте, механізм у деТесайр не зіпсований… Завод міцний і пружина добра. Такі ноти вилітають, що й жива людина навряд чи візьме. Співаласпівала, а їй за це ноги поодривали. Ех, народ!