Розділ «Вишневі усмішки кримські»

Воно до АйПетрі підкрадається тихотихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу… Тікає…

А АйПетрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею, — а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ффу! — і лисий старий АйПетрі… Жоднісінького тоді клаптика білотуманової на нім вовни!

А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!

І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях…

Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує…

А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший… Він мовчить…

Хай, мозляв, малеча порегочеться…

І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить «півня» на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел…

І тоді море — голубосрібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами «морські ластівки»[30] вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми…

Тоді співає Крим…

А сонце вище… А сонце ще вище.

Воно грається… Воно горить срібнозолотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч…

І гарячішає морс, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хної чорного кипариса…

А воно вище!.. А воно ще вище!

І все живе гониться за ним… Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче…

І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам…

А воно вище! А воно ще вище!

І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки…

І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої…

Гарячі соки ті…