Розділ «Пантаґрюель, цар дипсодськии, як він є з усіма його застрашливими чинами й вичинами, твір святої пам'яти магістра Алькофрібаса, добувача квінтесенції»

у шостому — бляшанка із губкою, кресалом, крем'яхом та всяким таким справиллям;

у сьомому — двоє-троє запалющих скелець, якими він доводив до нестями чоловіків та жінок і вони аж казилися в церкві; недарма він казав так: як жінка яріє в костелі, то жінка яріє і в постелі;

у восьмому — запас ниток і голок, із допомогою яких чого він тільки не витинав.

Якось у великій залі суду, перед тим як Кордильєр збирався правити службу, Панурґ допомагав йому прибратися і надіти шати; однак, зодягаючи його, він примудрився пришити білий стихар до ряси та сорочки, а потім дав хода, коли панове судді посідали, щоб слухати обідню. Та ось як дійшло до Ite missa est[198] і сарака frater[199] заходився скидати із себе стихаря, то заодно стягнув і рясу з сорочкою, бо те все було міцно зшите докупи, і, заголившись по плечі, показав усім свої струменти, а були вони здоровецькі. І що завзятіше frater те все із себе цупив, то більше оголявся, поки нарешті один судовик покликнув: «Що ж це, кат його мамі, таке? Чи не думає чесний отець, що ми на приносини дарів цілуватимем його в зад? Чи й не так! Хай ліпше вогонь святого Антонія таким робом знаменується!» Відтоді бідолашним чесним отцям велено було розбиратися лише у себе в ризниці, а при всіх — ніяким світом, надто ж при жінках, щоб не підкусити їх на гріх. Коли ж хтось цікавився, чому це у фратрів такі довгі яйця, Панурґ щоразу блискуче розв'язував проблему.

— У віслюків тому довгі вуха, — казав він, — бо їхні матінки, як засвідчує Де Аліако у своїх Suppositiones[200], не надівають їм на голови очіпків.

Так само і яйця бідолашних блаженних отців — вони такі довгі тому, бо їхні плюндри не мають матні, тож горопашний пуцвірок гуляє собі як-хотя і знай брякає по їхніх колінах, як вервечки при поясі в жінок. От вони й робляться такого великого розміру: під час отого брякання рідини людського тіла спускаються до згаданого пуцвірка, бо, за твердженням законників, постійне хвилювання і рух породжують жаду.

Item[201] одна його кишеня була набита квасцями, і ті квасці він сипав вичепуреним дамам за ковнір, тому декотрі мусили при всіх роздягатися, а інші танцювали, як когутик на жаринах, а ще інші били дрібушки, мов палички по бубону, а ще гасали по вулицях, і він біг за ними і, яко зальотник поштивий і галантний, накидав тим із них, що роздягалися, плаща на спину.

Item ще в одному кармані зберігалася фляшка зі згірклою олією, і, розминаючись із ошатно вбраною жінкою чи там чоловіком, він заяложував і бруднив найкращі місця на одязі, вдаючи, ніби мацає крам, і примовляв: «О, яке добре сукно, яка добра саєта, яка гарна тафта, мадам! Дай вам Боже все, що вашій душі заманеться — обнови, нового друга! Хай вас Бог береже!» З цим словом він посилав свою руку їй до коміра. І незмивна масна пляма, посаджена там, так міцно в'їдалася потім у душу, в тіло і в її добре ім'я, що сам анциболот її б не вибавив. А він казав на прощання: «Мадам, вважайте не впадіть, попереду он велика брудна баюра».

Ще в одній кишені був розтертий у порошок молочай, і туди ж таки він засовував тонкої роботи гарний носовичок, який на галантерейному кружґанку поцупив у гожої білошвейки, коли знімав у неї з грудей вошу, впущену туди, між іншим, його ж таки рукою. Обертаючись у товаристві бонтонних дам, він щоразу забалакував про шитво, клав руку їм на перса і питав: «Ці мережки фламандські чи валенсійські?» Потім діставав свій носовичок. «Помилуйтесь, помилуйтесь, оце робота! — казав він. — Чи то зі Сцициньяну, чи то з Дриснісони!» І струшував, хляпаючи, хустинкою перед їхнім носом, і тоді чотири години поспіль тільки й чулося апчхи та апчхи. А сам він під той час бздів, як жеребчик, і жінки з реготом питали:

— Ви що, Панурже, пукаєте?

— Перепрошую, пані (казав він), я добираю супровід під ту мелодію, що ви її виводите носом.

Ще в одній кишені лежали викрутки, відмикачки, обценьки та всяке таке знаряддя, проти якого всі двері й усі скрині капітулювали.

Ще одина кишеня містила цяцьки, і грався він ними віртуозно, бо пальці мав гнучкі, як у Мінерви чи в Арахни, а колись він навіть фіґлював і, як міняв тестон[202] чи там іншу яку грошину, то, хоч би міняйло за самого Муша був шамкіший, у нього все одно звітріло б п'ять або шість великих монет, як би не лупав він очима; операція відбувалася так прудко і моторно, що міняйло чув лише повів вітерця.

Розділ XVII

Як Панурґ здобував індульгенції, як одружував бабів і як провадив процеси у Парижі

Одного дня, зобачивши Панурґа набурмосеного і мовчазного, я подумав, що він сидить на бобах, і сказав йому так:

— Судячи з вашої міни, Панурже, ви заслабли, і я знаю, що вам болить: ваш біль — охлялість гаманця. Але менше з тим. У мене вціліло шість су і кілька півшагів, це очевидні підкидьки, гадаю, вони для вас будуть не зайві.

А Панурґ у відповідь:

— К бісу цю грошву! Скоро її в мене кури не клюватимуть, бо я маю філософський камінь, він притягує до себе монету з чужих калиток, як магнет — залізо. А може, ви хочете купити індульгенцію? — спитав він.

— Даю вам слово (сказав я), не такий я вже грішитель на цьому світі; і ще не знати, як поведеться мені на тому. Ну, гаразд, для годиться, я ладен брязнути одним деньє, ні більше ні менше.