Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Ти скоро туди поїдеш?

— Гадаю, раніше як за три роки не зможу… Розумієш, тут у мене невеличка комерція… Це стає Жінеті у великій пригоді… Якщо я поїду у відпустку, то, коли повернусь, місце вже займуть, а десь-інде доведеться служити з якимсь іншим паскудою-офіцером.

Тож Альсід попросив дозволу подвоїти термін свого перебування в колонії, щоб замість трьох прожити в Топо цілих шість років — задля малої небоги, від якої мав лише кілька листів і оте невеличке фото.

— Найбільше я журюся тим, — знов озвався Альсід, коли ми полягали, — що в неї нема нікого, хто б міг брати її на вакації. Для малої дитини це дуже тяжка річ…

Альсід вочевидь линув духом у високості, нескуто ширяв там і, грубо кажучи, вже братався з янголами, хоча навіть знаку не подавав. Майже без сумнівів пожертвував дівчинці, тій далекій незнаній родині, роки тортур, роки жалюгідного конання серед нудьги та спекоти і не ставив жодних умов, не торгувався, не мав ніякого інтересу, лише жагу доброго серця. Він пожертвував тій далекій дівчинці стільки ніжности, що її вистачило б, аби переінакшити ввесь світ, але ніхто того не бачив.

Альсід ураз заснув, свічка ще горіла. Я підвівся, щоб при світлі придивитися до нього. Він спав, як сплять усі люди. Мав звичайне, пересічне обличчя. А було б, зрештою, непогано, якби ми навчились відрізняти лихих людей від добрих.

Дістатись у джунглі можна було двома способами: або прорубувати в хащах тунель, мов той пацюк, що прогрібає собі ходи в копиці сіна, — це задушливий спосіб, і я невдоволено форкнув, — або, вмостившись у довбанці, з мукою плисти на веслах угору, звиватися між зарослих річкових берегів і нетерпляче чекати вечора, а вдень, не маючи ні притулку, ні захисту, пряжитись під невблаганним сонцем. І, нарешті, очманівши від негритянського джерготання, доплисти куди треба.

Щоразу, коли ми відпливали, веслярам був потрібен певний час, аби запрацювали ритмічно й злагоджено. Точилася суперечка. Ось перша лопать занурилась у воду, лунають два чи три ритмічні протяжні крики, відгукується ліс, дзюрчить позаду вода, човен ковзає, ось уже працює два весла, три, хтось іще сперечається, лопотять хвилі, уривається мова, озирнешся — позаду простерлось, відступаючи, море, попереду супроти човна й зусиль — гладенький річковий простір, удалині ще бовваніє на причалі Альсідова постать, сержанта от-от огорнуть річкові випари, на ньому шолом, величезний, мов дзвін, іще видно голову, кружальцем сиру ясніє обличчя, а тіло в мундирі розмите й невидне, немов уже розчинилось у химерному безневинному спогаді.

Оце й усе, що зосталось у мене від Топо.

Чи довго ще боронився розпечений хутірець від підступної річки з жовтою, каламутною водою? Чи стоять іще й досі ті три хижі, де повно бліх? Чи новий Грала і незнаний Альсід і далі ведуть нових стрільців у примарні битви? Чи й тепер існує те непретензійне судочинство? А вода, яку там намагаються пити, і досі така затхла і тепла? Така, що, виливши, тиждень гидуєш власним ротом?.. І таки нема холодильника? І далі точаться битви між дзижчанням москітів і хіною, від якої джмелі гудуть у вухах. І п'ють сульфат? Хлоргідрат? А передусім: чи існують ще негри, що сохнуть і прищавіють у тому казані? Навряд…

Може, цього всього вже нема, якось увечері, коли налетів торнадо, крихітка Конго своїм могутнім мулистим язиком мимохідь злизала пункт Топо й настав кінець, усе пропало, навіть назва зникла з географічних карт, і, власне, тільки я ще згадую Альсіда… Його забула навіть небога… Лейтенант Грапа ніколи не побачив рідної Тулузи. А ліс, віддавна чатуючи на дюну, дочекавшись дощового періоду, відвоював утрачене і все проидушив тінню височезних червоних дерев, навіть ті несподівані дрібні піщані квіти, які Альсід не дозволяв мені поливати… І нема вже нічого.

Ті десять днів, поки ми піднімалися річкою, я не забуду ніколи… Вмостившись у човні, я дививсь, як крутяться каламутні, жовтаві вири, як спритно, уникаючи зіткнення, вишукує пірога невидні протоки поміж величезними купами гілля, що дрейфувало річкою. Божевільна, каторжна робота.

Тільки-но западали сутінки, ми розташовувались табором на кам'янистих виступах берега. Нарешті якогось дня вилізли з клятого тубільного човна і вузенькою ледь помітною стежкою, що звивалась у зеленому задушливому мороці, ввійшли в ліс. Тільки де-не-де з найвищих бань цього безмежного листяного собору пробивались поодинокі сонячні промені. Страхітливі повалені дерева не раз перегороджували стежку, й ми мусили їх обминати. Всередині грубезних стовбурів цілком могло б їздити метро.

Аж ось нам засліпило очі яскраве світло: ми опинилися на викорчуваній ділянці й мали дертись угору, — ще одне зусилля. Вершина, на яку ми ступили, здіймалася над безкраїм лісом, що здиблювавсь жовтими, червоними й зеленими шатрами, затопив пагорки та долини й був такий самий неосяжний, як небо і море. Чоловік, до якого ми йшли, жив, як мені показали, ще трохи далі, в наступній неглибокій долині. Він уже чекав нас.

Свою хатинку той чоловік поставив між двома високими скелями, що, пояснював він, мали захищати її від найлютіших східних торнадо. В цьому, напевне, полягала перевага, а от сама хатина була вкрай занедбана і обшарпана, все в ній валилось і падало, назвати її житлом можна було тільки умовно. Хоча я й гадав, що моя майбутня оселя матиме десь таку подобу, проте реальність перевершила всі мої прикрі сподівання.

Чоловік, мабуть, побачив, що я засмучений, бо, уриваючи мої роздуми, мало не крикнув:

— Та годі вам, тут не гірше, ніж на фронті! Тут, зрештою, можна відітхнути. Харч, правда, кепський, замість води справжня грязюка, зате спати можна досхочу! Тут, друже, гармат немає! І навіть кулі не дзижчать! Чи не добро?

В його словах мені вчувався голос генерального директора, проте очі були згаслі, як в Альсіда.

Чоловікові було, певне, під тридцять років, він мав бороду. Спочатку я навіть не роздивився його як слід, — так мене вразила вбогість житла, в якому відтепер мені судилося жити, яке, либонь, стане моїм притулком на кілька найближчих років… А придивившись, одразу побачив, що в нього обличчя авантурника з гострими й виразними рисами, а голова — бунтівника: такі голови не пливуть за водою, а сміливо розтинають життєві потоки. Ніс був великий, бульбастий, щоки випнуті, наче борти шлюпки, об які розбиваються хвилі долі. Просто цей чоловік виявився невдахою.

— Правда, — погодивсь я, — нема гіршого за війну! Поки що для звірянь цього було досить, я не збирався говорити більше. Але він знову порушив ту саму тему й докинув: